8.1

Лейр ніколи не любив повертатися тією самою стежкою.
Мати казала, що це дурна звичка.
— Якщо ходитимеш кругами, то й життя в тебе буде кругами, — бурчала вона щоразу, коли бачила, як він вкотре звертаю не туди.
Батько сміявся.
— Не чіпай хлопця. Він повітряний. Якби він ходив тільки прямо, ми б почали хвилюватися.
Лейру подобалася саме батькова версія.
Не тому, що вона була приємніша. Просто вона дозволяла йому й далі ходити так, як хотілося.
Насправді він й сам не знав, звідки взялася ця звичка. Просто не подобалося бачити власні сліди. Особливо якщо йдеш назад. Від цього виникало дивне і, часом неприємне, відчуття, ніби день передумав і вирішив прожити себе ще раз. А так не буває. Навіть якщо дуже хочеться, навіть, коли дуже треба.
Після тренування всі пішли до верхніх помостів. Лейр теж пішов, але не з ними. Наставник навіть двічі озирнувся, перевіряючи, чи не загубив когось дорогою.
Не загубив. Лейр сам відстав. Ран щось гукнув здалеку. Напевно, знову кликав позмагатися.
Лейр зробив вигляд, що не почув. Не тому, що не хотів. Хотів. Позмагатися завжди було корисно.
Просто сьогодні зовсім не хотілося бути серед усіх. Останні кілька днів усі розмови закінчувалися Другим Пробудженням. Наче іншого життя вже й не існувало.
— Ти вже відчуваєш зміни?
— А тобі щось снилося?
— Кажуть, у двоюрідного брата мого сусіда волосся після Пробудження стало майже білим.
— Бреше.
— Та ні.
— Бреше.
Так можна було слухати без кінця.
Дорослі робили вигляд, що нічого особливого не відбувається. Молодші робили вигляд, що їм байдуже. Насправді хвилювалися всі. Лейр теж. Тільки не хотів у цьому зізнаватися навіть самому собі.
Для повітряного це було якось…Незручно. Повітря має бути легким. А йому останнім часом здавалось, що пробудиться із земною стихією, так важко було всередині.
Лейр звернув на стару стежку. Не тому, що вона коротша. Навпаки. Якщо вже йти, то краще довше. Довгі дороги гарні тим, що поки ноги йдуть, голова відпочиває і думки можуть заплутуватися, які вітер у листі.
Поле планти вже майже дозріло. Золоті колоски тихенько билися один об одного. Лейр завжди думав, що якби вітер умів сміятися, то звучав би саме так. Потім одного разу сказав це вголос.
Ран подивився так, ніби в Лейра виросла друга голова.
— Що?
— Нічого.
— Ну кажи вже.
— Ти іноді дуже дивний.
Він тоді образився. На цілих… хвилини три. Потім вони побігли наввипередки до струмка, і образа сама загубилася десь дорогою. Вона взагалі в нього погано трималась. На щастя.
Інакше довелося б пам’ятати занадто багато дурниць.
Поле закінчувалося біля невеликої кам’яної гряди. Звідси вже було видно повітряну зграю.
Доми, підвішені між старими вітровими деревами, хиталися зовсім трохи. Як завжди.
Новачки завжди лякалися. Перші кілька днів ходили так обережно, ніби помости ось-ось вирішать відчепитися від скелі й полетіти кудись самі. А потім звикали.
Лейр навіть не пам’ятав, коли перестав відчувати цей легкий рух під ногами.
Напевно, ще до першого пробудження.
Зате коли опинявся в когось із водних, здавалося, що земля занадто вже нерухома.
Наче заглибилась в середину себе і тепер демонстративно нікуди не збирається.
У дитинстві Лейр був упевнений, що водні живуть дуже нудно. Бо вони весь час сидять біля води. Потім уперше побачив їхнє Свято Повного Озера.
І зрозумів, що нічого не зрозумів. Вони могли мовчати пів вечора. І ніхто не вважав це дивним.
У повітряних за цей час уже встигли б тричі посваритися, двічі помиритися, згадати якусь стару історію, забути, через що сварилися, і піти їсти.
Водні були зовсім іншими.
Йому іноді ставало цікаво, про що вони думають, коли так довго дивляться на воду.
А потім ловив себе на тому, що вже хвилин п’ять дивиться, як вітер ганяє одну-єдину хмару.
І вирішував, що, мабуть, не драма всі Сеорі різні, але щось спільне у всіх точно є.
Лейр саме перестрибував через повалений стовбур, коли раптом відчув щось дивне.
Спочатку навіть не зрозумів що. Зупинився. Озирнувся.

Поле було порожнє. Птахи літали. Трава шуміла. Десь далеко хтось кликав дітей додому.
Усе було звичайним.
І водночас… Ні. Не зовсім.
Він заплющив очі. Вітер торкнувся обличчя. Потім шиї. Потім волосся. І одразу ж змінив напрям.
Лейр насупився. Знову. Цього разу вітер прийшов уже з іншого боку. Наче…Наче забув, куди збирався летіти.
Він повільно вдихнув. І вперше за весь ранок стало по-справжньому не по собі. Він ще раз заплющив очі.
Наставник завжди казав, що очі тільки заважають.
— Дивитися треба не ними.
Вони тоді довго сперечалися.
— А чим?
— Собою.
Спасибі, дуже корисна відповідь.
Особливо коли тобі дванадцять і ти взагалі не розумієш, де закінчується “собою”, а де починається “не собою”.
Зараз він зрозумів трохи більше. Зовсім трохи.
Вітер ніколи не був просто повітрям. Він завжди кудись летів. Навіть якщо здавався нерухомим.
Навіть коли було тихо. У нього був напрям. Настрій. Звичка. Іноді він був сердитий. Іноді сонний. Іноді такий веселий, що хотілося бігти просто тому, що ноги самі починали сміятися.
Сьогодні він був…Розгублений. Саме це слово нарешті стало на місце. Не сердитий. Не сильний. Не чужий. Розгублений. Наче прокинувся не у своєму світі.
Лейр повільно видихнув. І в ту ж мить потік розсипався. Не стих. Саме розсипався. Наче хтось узяв знайому мелодію і переставив у ній половину звуків.

Він різко розплющив очі.
— Добре.
Сказав це вголос. Більше собі.
— Мені це не подобається.
Вітер, схоже, теж був не в захваті. Лейр міг би зараз повернутися. Справді. Сказати наставнику, що відчув дивний потік. Він би вислухав. Потім покликав ще когось. Вони довго б радилися. Серйозно кивали. І, швидше за все, попросили б поки що нікуди не ходити.
Останній пункт Лейру подобався найменше. Не тому, що він не вмів сидіти на місці. Хоча… Добре. Не дуже вмів. Але була ще одна причина.
Якщо вітер хоче щось показати, а ти в цей момент підеш додому пити відвар із заспокійливого листя, він наступного разу може й образитися. Він не знав, чи вітер узагалі вміє ображатися. Та перевіряти не хотів.