7.2

Майстерня була більшою, ніж вона уявляла. Високі вікна, світло-сірі стіни, дерев’яна підлога, старий диван з кублом постелі, кілька стелажів із фарбами, розчинниками, рулонами паперу, коробками і книжками. Уздовж стін стояли полотна. Деякі обличчям до кімнати, деякі розвернуті, ніби соромилися того, що на них зображено.

Пахло фарбою, кавою, пилом і дощем.

Цей запах чомусь одразу їй сподобався.

Він був не домашній, не офісний, не акуратний. У ньому було щось недороблене. Наче тут ніхто не намагався створити враження нормального життя.

— Я думала, художні майстерні виглядають романтичніше, — сказала вона.

— Я можу увімкнути музику і зробити задумливе обличчя.

— Не треба. Так навіть краще.

Він подивився на неї швидко, але уважно.

Міра відвела погляд першою.

По центру між вікнами стояла картина, яку вона вже бачила в каталозі.

Та сама.

Дівчина біля води.

Уживу вона була значно сильнішою.

Фотографія згладжувала її, робила красивою, трохи казковою, придатною для сайту і комерційної пропозиції. Уживу картина була неспокійною. Вода на ній здавалась майже чорною, але якщо дивитися довше, у глибині проступали сині відблиски, тонкі світлі нитки рослин і щось срібне на дні. Дівчина стояла боком, і її рука була витягнута вперед, ніби вона щойно торкнулася поверхні або збиралась торкнутися.

На зап’ясті світилася лінія.

Міра відчула, як у неї пересохло в роті.

— Це вона, — сказав Максим.

Він не уточнив, хто саме.

І не треба було.

— Дівчина зі снів? — запитала Міра.

— Так.

Він стояв поруч, але не надто близько. Це було ввічливо. І водночас їй чомусь хотілося, щоб він стояв або далі, або ближче, бо теперішня відстань відчувалася дуже помітною.

— Вона схожа на мене, — сказала Міра.

Слова вирвалися раніше, ніж вона встигла вирішити, чи варто їх говорити.

Максим мовчав.

Вона повернула до нього голову.

— Ви теж це бачите?

Він вдихнув повільно, ніби збирався з відповіддю.

— Так.

Просто.

Без жарту.

Без спроби згладити.

Це було навіть гірше.

— Наскільки? — запитала вона.

— Достатньо, щоб я вчора поводився як повний ідіот.

— Ви були ввічливим ідіотом.

— Дякую. Я старався.

Міра усміхнулася, але напруга не зникла.

Вона підійшла ближче до картини. Їй хотілося торкнутися намальованого зап’ястя, але вона стрималась. Не можна просто так лапати чужі картини, навіть якщо в них намальовано щось, схоже на твою власну шкіру.

Міра підняла зап’ястя, щоб показати поріз.

— Я думала, що порізалась об скло.

— Думали?

— Я не пам’ятаю.

Він нічого не сказав.

І це було добре.

Бо люди часто дуже поспішають заповнити мовчання словами. Особливо, коли не знають, що сказати. Максим не поспішав. Він просто стояв поруч, дивився на її шрам, потім на картину, потім знову на неї.

— Мені вчора снилася вода, — сказала Міра.

Вона не планувала цього говорити.

Знову.

З Максимом взагалі було складно планувати мовчання.

— Темна? — запитав він.

Міра відчула холодок між лопатками.

— Так.

— З рослинами, які світяться?

Вона різко повернулась до нього.

— Звідки ви знаєте?

Максим не виглядав тріумфуючим.

Не виглядав здивованим.

Він виглядав втомленим.

Наче отримав підтвердження того, у що дуже не хотів вірити.

— Я малював це місце, — сказав він. — Багато разів.

— Ви жартуєте?

— Хотів би.

Він відійшов до стелажа і дістав кілька невеликих полотен. Поставив їх одне за одним на підлогу біля стіни.

Міра присіла навпочіпки.

На першій картині було озеро зверху. Темне, кругле, обрамлене срібними деревами.

На другій — підводні рослини. Тонкі, довгі, напівпрозорі, як стрічки зі скла.

На третій — дивні риби з крильцями.

На четвертій — срібний уламок на дні.

Міра відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося.

— Це я бачила уві сні.

— Я теж.

Вони мовчали.

Десь за вікном проїхала машина. Звичайний звук. Мокрі шини по асфальту. Світ, у якому існують машини, асфальт, виставки, електронні каталоги і кав’ярні. Світ, де дорослі люди не повинні стояти в майстерні і обговорювати однакові сни про неземні озера.

— У нас є два варіанти, — сказала Міра нарешті.

— Які?

— Або ми обоє дуже втомилися.

— Це зручний варіант.

— Або...

Вона не договорила.

Бо другий варіант звучав настільки абсурдно, що в нього неможливо було вкласти нормальні слова.

Максим кивнув.

— Так. Або.

Міра засміялась.

Тихо, нервово, майже беззвучно.

— Чудово поговорили.

— Продуктивно.

— Дуже.

Вони обоє знову посміхнулися.

І цього разу в усмішці було не тільки напруження.

Було ще щось.

Те саме приємне відчуття, яке з’явилося вчора в кав’ярні. Наче поруч опинилася людина, з якою можна мовчати про дуже дивні речі, і це мовчання не робить тебе самотнішою.

Потім вони все ж таки зайнялися виставкою.

Точніше, спробували.

Максим розклав ескіз плану галереї, показав список робіт, які вважав основними, і пояснив, що кураторка наполягає на більш «впізнаваній» центральній картині. Під впізнаваною вона мала на увазі ту, де було менше води, менше дивних дерев і більше людського обличчя. Міра дуже добре розуміла кураторку. Люди люблять обличчя. Їм легше купувати історію, коли вона дивиться на них зі стіни.

Але центральною мала бути не та картина.

Міра це зрозуміла майже одразу.

— Оця, — сказала вона, показуючи на «Пам’ять води».

Максим подивився на полотно.

— Вона не найсильніша технічно.

— Можливо.

— І не найзрозуміліша.

— Саме тому.