7.1

Мирослава не любила, коли речі, які можна пояснити нормально, раптом починали вимагати від неї якихось складних внутрішніх рішень.

Шрам на руці був саме такою річчю.

Він існував усе її життя. Тонка світла лінія на внутрішньому боці зап’ястя, майже непомітна, якщо не знати, куди дивитися. У дитинстві вона навіть трохи пишалася ним, бо в інших дітей були синці на колінах і подряпини від котів, а в неї був справжній шрам. Це здавалося чимось дорослим і пригодницьким, ніби колись із нею сталося щось цікаве, але вона була занадто маленька, щоб це запам’ятати.

Мама казала, що вона порізалася об скло.

Цього пояснення вистачало багато років.

Скло, значить скло. Діти постійно десь падають, щось розбивають, лізуть туди, куди не треба, а потім дорослі ще роками згадують це з таким виразом обличчя, ніби саме через ті подряпини в них і з’явилася перша сивина. Мирослава ніколи не ставила під сумнів цю історію. Навіщо? Люди рідко перевіряють власне минуле, якщо воно не заважає їм жити.

Але тепер шрам заважав.

Вона сиділа на дивані з ноутбуком на колінах, дивилася на збільшене зображення картини Максима і не могла змусити себе закрити вкладку. Дівчина на полотні стояла біля темної води боком до глядача. Обличчя було повернуте трохи вбік, ніби вона почула чиїсь кроки, але ще не вирішила, чи варто озиратися повністю. У неї було темне волосся, світла шкіра з якимось неприродним холодним відтінком і ті самі дивні очі, які Мирослава не могла нормально розгледіти через якість фотографії, але все одно знала, що вони дивні.

І на зап’ясті — тонка срібна лінія.

Точно там, де в Міри був шрам.

Вона кілька разів збільшувала і зменшувала зображення, ніби від масштабу могло змінитися те, що вона бачить. Потім підносила власну руку до екрану і почувалася повною дурепою, бо доросла жінка сидить пізно ввечері в напівтемній кімнаті і порівнює свій шрам із намальованою рукою вигаданої дівчини.

Це вже було занадто.

Навіть для її останніх дивних снів.

Вона закрила ноутбук.

Потім відкрила знову.

Ще раз подивилась.

І знову закрила.

— Нормально, — сказала вона вголос, хоча в кімнаті нікого не було. — Просто дуже схожа деталь. Таке буває.

Голос прозвучав непереконливо.

Міра встала, пішла на кухню, налила собі води, випила кілька ковтків і тільки тоді зрозуміла, що вода має дивний смак. Не поганий. Просто надто яскравий. Наче вона раптом відчула не тільки воду, а й метал у трубах, холод скла, легку гіркоту фільтра і ще щось зовсім незрозуміле, мокре і темне, ніби присмак глибини.

Вона поставила склянку на стіл.

Звісно, це були нерви.

Втома.

Дощ.

Максим.

Картини.

Усе разом.

Людський мозок дуже талановито складає дурниці в одну ніби логічну картину, якщо дати йому достатньо недосипу і трішки романтичного подразника. А Максим, як би вона не намагалася робити вигляд, що ні, подразником був. Приємним, тихим, небезпечним саме тим, що не робив нічого очевидного.

Він не фліртував грубо.

Не сипав компліментами.

Не намагався здаватися загадковим, хоча мав для цього всі можливості: художник, майстерня, дощ, дівчина зі снів на полотні. Інший чоловік на його місці, скоріш за все, уже давно використав би це як ефектну частину образу. Максим же виглядав не як людина, яка грає в таємничість, а як людина, яку ця таємничість саму дістала до печінок.

І це чомусь подобалось.

Міра не хотіла, щоб подобалось.

Їй взагалі не хотілося зараз ніяких нових симпатій. Нові симпатії вимагали енергії, якої і так не вистачало. Вони вимагали відповідати на повідомлення не через три години, а відразу, думати що вдягнути, згадувати, чи нормально виглядаєш збоку, і ловити себе на дурній посмішці в маршрутці. Мирослава давно вважала, що все це мило тільки в книжках або в сімнадцять років, коли від однієї думки про хлопця можна не їсти цілий день і все одно почуватися ситою.

У тридцять два від думок про чоловіка хотілося спочатку поспати.

А вже потім, можливо, подумати ще раз.

Вона взяла телефон і відкрила чат із мамою.

Написала: «Мам, а ти пам’ятаєш, як я отримала шрам на руці?»

Подивилась на повідомлення.

Видалила.

Написала знову: «Мам, я в дитинстві сильно різала руку об скло?»

Знову видалила.

Це виглядало дивно. Мама одразу почне питати, що сталося, чи все добре, чи не накручує вона себе, чи не захворіла, чи не треба приїхати. У мами був талант із трьох слів зробити сімнадцять уточнювальних питань і ще два моральних висновки.

Міра поклала телефон на стіл.

Потім все ж таки взяла і подзвонила.

Мама відповіла не одразу. Десь на фоні працював телевізор, здається, новини, бо чути було слова про чергову повітряну тривогу в іншій області і голос ведучого, який уже давно навчився говорити про страшні речі рівно й майже буденно.

— Щось сталося? — запитала мама замість привітання.

— Нічого не сталося. Я просто спитати хотіла.

— Увечері? Отак просто?

— Мам.

— Добре, пита́й.

Міра подивилася на своє зап’ястя.

— Ти пам’ятаєш, як я шрам отримала? На руці.

На тому кінці стало тихо.

Не надовго.

Можливо, на секунду.

Але Міра цю секунду почула.

— Об скло, — сказала мама.

— Яке скло?

— Та якесь скло, Міро. Ти маленька була. Я вже всього не пам’ятаю.

Це була неправильна відповідь.

Не тому, що мама не могла забути. Могла. Люди забувають навіть важливе, якщо минуло достатньо років. Але мама пам’ятала, якого кольору були колготки на Мірі у першому класі на святі осені, пам’ятала, як вони шукали загублену сережку у дворі, пам’ятала, що її перший дитячий велосипед мав подряпину на кермі. Мама не була людиною, яка просто забуває дитячі травми.

— Ти казала, що я розсікла руку об скло.

— Ну так.