5.2

Я побачила дві води.

Одну — нашу. Темну, срібну, повну Течії.

Другу — іншу. Бруднішу, важчу, але живу. Вона билася об камʼяний берег, а над нею стояли будівлі зі скла й металу. Між цими водами була тонка прозора стіна. Хтось стояв по той бік, але я не могла роздивитися обличчя. Тільки руку, притиснуту до поверхні.

Потім прийшли голоси.

Вони говорили мовою, якої я не знала.

Але одне слово я зрозуміла.

Не тому, що знала його.

А тому, що воно боляче відгукнулося всередині.

Земля.

Я різко відпустила предмет.

Він не впав.

Завис у воді переді мною.

І почав світитися.

Не блакитно, як водна Течія.

Не біло, як повітря.

Не золото, як вогонь.

Не зелено, як земля.

Срібно.

Густим, живим світлом, яке не нагадувало жодну стихію з тих, про які нас учили.

У мене заніміли пальці.

Я мала б поплисти назад. Покликати наставника. Або матір. Або хоча б стару Ірай, яка, скоріш за все, подивилася б на мене так, що я одразу пошкодувала б про все на світі, але все ж вона знала багато такого, про що інші мовчали.

Натомість я простягнула руку знову.

І взяла артефакт.

Так я одразу назвала його про себе, хоча ніколи раніше не тримала в руках справжніх артефактів. У наших історіях артефакти завжди були або величними, або небезпечними, або проклятими. Цей виглядав просто як дивна стара річ, яку хтось загубив дуже давно. Але коли він торкнувся моєї шкіри, під пальцями пробігла тепла хвиля.

Тепла.

Під водою.

Я стиснула його міцніше.

І в цей момент щось змінилося в мені.

Спочатку я подумала, що мене зачепила течія. Ноги раптом стало тягнути донизу, стегна занили, шкіру під тканиною наче стягнуло. Я скрутилась від несподіваного болю і випустила кілька бульбашок повітря, хоча вже давно дихала водою.

Тірі заметушився навколо.

Біль посилився.

Він не був гострим. Радше тягучим, як під час росту кісток, тільки в сто разів сильнішим. Мені здалося, що ноги стискаються одна до одної. Я спробувала розвести їх, але не змогла. Тканина розійшлася по шву. Шкіра спалахнула холодом, а потім уздовж стегон пробігли тонкі сині лінії.

Я дивилась униз і не могла зрозуміти, що бачу.

Мої ноги зникали.

Ні, не зникали.

Змінювалися.

Стопи витягнулись, пальці злились, шкіра стала гладкою і темнішою, з ледь помітним срібним відливом. Нижче талії моє тіло перетворювалося на довгий сильний хвіст, схожий на хвіст великих озерних риб із давніх малюнків, тільки живий і мій. На кінці розкрився широкий напівпрозорий плавець. Він здригнувся, ніби завжди знав, як рухатися.

Я закричала.

Під водою це прозвучало як хвиля, що вдарила в колони.

Панцирник на каменях втягнув голову. Зграйка прозорих риб розсипалась у різні боки. Тірі, навпаки, підплив ближче і торкнувся носом моєї руки.

Я була не в захваті.

Точніше, частина мене була.

Дуже маленька, дурна і абсолютно не готова до відповідальності частина мене.

Бо тіло раптом стало правильним для води.

Я зробила один рух хвостом і пролетіла між колонами так швидко, що майже врізалась у прозоре дерево. Вода більше не опиралась. Вона не була середовищем навколо мене. Вона стала продовженням мого руху. Я могла повернути, пірнути глибше, піднятися вище, зависнути на місці. Кожен рух був легким. Природним. Наче я не навчилася цьому щойно, а просто згадала.

І це лякало ще більше.

Бо Друге Пробудження мало статися через двадцять три дні.

Не зараз.

Не тут.

Не наодинці в заборонено-тихому озері з дивним предметом у руці.

— Треба назад, — сказала я Тірі.

Він кивнув.

Або мені дуже хотілося, щоб він кивнув.

Я притиснула артефакт до грудей і попливла вгору.

З хвостом це виявилось значно швидше. Я піднімалася крізь темну воду, повз світні дерева, повз срібні квіти, повз очерет, який із цього боку здавався не рослиною, а довгими пальцями, що тягнуться до поверхні. Світло ставало яскравішим. Серце билося часто, але вже не від захвату. В голові крутилась одна думка.

Що я скажу матері?

Ні, не так.

Що я скажу всім?

«Я випадково пірнула в мале озеро, знайшла підводні руїни, торкнулась старого артефакту, побачила невідомий світ і відростила хвіст».