4.4

Коли Лейр повернувся додому, батько вже чекав на нього біля входу.

Звісно.

Новини в повітряній зграї рухалися швидше за вітер. Особливо погані. Особливо якщо стосувалися чийогось майбутнього Пробудження.

— Теві сказала, що був зрив потоку, — промовив батько.

Лейр зняв ремінь із порожнім кошиком і поставив біля дверей.

— Теві любить драму.

— Ран сказав, що це було не схоже на повітря.

— Ран любить себе.

— Сайя сказала, що твої очі стали срібними.

Лейр мовчав.

З батьком сперечатися було легше, коли той говорив дурниці. Зараз він не говорив дурниць.

— Я не знаю, що сталося, — нарешті сказав Лейр.

Батько кивнув.

— Це чесна відповідь.

— Вона тобі не подобається.

— Ні.

Лейр опустив погляд.

Йому раптом дуже захотілося повернутись у ранок, коли найбільшою проблемою було волосся після сну і можливе завдання переписувати записи старійшин. Це було смішно, бо тоді йому теж здавалося, що день починається погано.

Виявилось, у поганого дня теж є простір для розвитку.

— Після вечері підеш до Іссара, — сказав батько.

Лейр підняв голову.

— До старійшини?

— Так.

— Через один зрив?

— Через те, що перед Пробудженням краще знати, з чим маєш справу.

Лейр хотів сказати, що з ним не треба мати справу, він не хвороба і не тріщина в посудині. Але батько виглядав занадто втомленим, і слова застрягли в горлі.

— Добре, — сказав він.

— І ще.

— Що?

Батько трохи помовчав.

— Ти бачив когось?

Лейр відчув, як усе всередині стало тихим.

Надто тихим.

— Кого?

— Не знаю.

Вони дивилися одне на одного.

І вперше Лейру здалося, що батько питає не просто так. Не як дорослий, який хвилюється за сина. А як людина, яка колись уже чула подібну історію і дуже сподівалася, що більше ніколи не почує.

Лейр міг збрехати.

Мав би збрехати.

Це було б розумно.

Але перед очима знову постала дівчина на нижній стежці. Її темне волосся. Рух плечей. Темна істота біля ніг. І відчуття, ніби він запізнився на зустріч, про яку не пам'ятав.

— Можливо, — сказав він.

Батько заплющив очі.

Лише на мить.

Але Лейр устиг побачити.

Страх.

Справжній.

Не батьківську тривогу.

Не хвилювання перед Пробудженням.

Страх людини, яка щойно переконалася, що те, чого вона боялася, все-таки почалося.

— Після вечері до Іссара, — повторив батько.

І цього разу це вже не звучало як порада.

Лейр кивнув.

Але думав не про старійшину.

Не про Рана.

Не про срібні очі.

Він думав про те, що завтра, якщо вдасться, знову піде до нижнього лісу.

Бо тепер, коли він знав, що дівчина справжня, не піти було б ще гірше.

А Лейр, попри всі свої недоліки, завжди погано вмів відмовлятися від того, що вже зачепилося за думки.