4.3

Вони поверталися мовчки.

Це було найгірше мовчання з усіх можливих, бо кожен із них думав про одне й те саме, але ніхто не хотів назвати це вголос.

Лейр ішов останнім.

Так було простіше.

Не треба бачити їхні обличчя.

Сайя кілька разів озиралася, але нічого не казала. Ран ішов прямо, спина в нього була надто рівна. Теві трималася поруч із ним, але Лейр бачив, як вона час від часу торкалася пальцями повітря, ніби перевіряла, чи не залишилось у потоці чогось чужого.

Йому хотілося сказати, що вона перебільшує.

Що це був просто збій перед Пробудженням.

Що всі зараз поводяться так, ніби він на їхніх очах перетворився на нічного хижака.

Але слова не складалися.

Бо глибоко всередині він сам собі не вірив.

У лісі стало прохолодніше. Дзеркальні дерева тягнулися вгору рівними стовбурами, і в їхній корі миготіли відображення. Часом Лейру здавалося, що він бачить не себе, а когось іншого. Темніші очі. Інше обличчя. Чужу кімнату за спиною. Прямі стіни. Світло, яке не схоже на світлолист.

Він зупинився.

— Лейре? — озвалася Сайя.

— Ідіть. Я наздожену.

— Ні, — одразу сказала Теві.

— Мені треба хвилина.

— Після того, що сталося, ти думаєш, я дозволю тобі залишитися самому?

Він подивився на неї втомлено.

— Теві, якщо я зараз не побуду сам, я скажу щось таке, за що потім доведеться вибачатися. А я дуже не люблю вибачатися.

Вона стиснула губи.

Ран пирхнув, але нічого не сказав.

Сайя підійшла до Лейра і тихо взяла його за рукав.

— Ти точно наздоженеш?

Від її голосу злість у ньому трохи осіла.

— Точно.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вона кивнула і відпустила.

Теві ще кілька секунд дивилася на нього, потім різко розвернулася і пішла стежкою вгору. Ран рушив за нею. Сайя озирнулась ще раз, але теж пішла.

Лейр дочекався, поки їхні кроки стихнуть.

Потім підійшов до найближчого дзеркального дерева.

Кора відбила його обличчя нечітко, хвилями. Звичайне обличчя. Трохи бліде. Волосся розтріпане. Очі великі, з тонким світлим відливом і вертикальними зіницями.

Не срібні.

Або вже не срібні.

— Що зі мною не так? — тихо спитав він.

Дерево, звісно, не відповіло.

І добре.

Якби відповіло, день став би остаточно нестерпним.

Він уже збирався йти, коли у відображенні за його плечем щось промайнуло.

Не тінь.

Не птах.

Лейр різко обернувся.

Між деревами нікого не було.

Але повітря змінилось.

Він відчув це одразу.

Зліва, нижче стежки, з боку водних земель, ішов слабкий потік. Не вітер. Скоріше дотик вологої прохолоди. У ньому було щось знайоме з того видіння на полі.

Вода.

Озеро.

Дівчина.

Лейр зробив крок униз, сам не розуміючи навіщо.

Потік став виразнішим.

Між деревами попереду промайнув рух.

Темне волосся.

Легкий одяг водної лінії.

На мить він побачив її профіль.

Ту саму дівчину.

Або йому так здалося.

Вона йшла іншою стежкою, трохи нижче, не знаючи, що він стоїть між деревами. Поруч із нею бігла водяна темна істота, Лейр таких ще не бачив, але воно й не дивно, адже водяні створіння віддають перевагу виключно водяним Сеорі, і з іншими стихіями не дуже контактують. Істота стрибнула в калюжу, розплескалась, а потім зібралася назад, кумедно розставивши короткі лапи і фиркнувши.

Дівчина нахилилась до неї і щось сказала.

Лейр не почув слів.

Але почув голос.

І в нього перехопило подих.

Він знав цей голос.

Не знав звідки.

Не знав як.

Але знав.

Дівчина раптом зупинилась.

Підняла голову.

Лейр завмер.

Кілька секунд вони були дуже близько до зустрічі.

Досить близько, щоб він міг вийти зі стежки і сказати хоч щось.

Наприклад: «Я бачив тебе».

Або: «Ти мені снишся».

Або взагалі щось дурне, бо нормальних слів для таких випадків не існує.

Але в цей момент з верхньої стежки пролунав голос Сайї:

— Лейре!

Дівчина здригнулася, подивилася вгору, але не побачила його за стовбуром. Темна істота біля її ніг насторожилась. Потім дівчина швидко рушила далі, у бік водного поселення.

Лейр стояв нерухомо, поки її кроки не зникли.

Сайя крикнула ще раз.

Він повільно видихнув.

Тепер у нього було ще менше відповідей, ніж зранку.

Зате з'явилася одна річ, якої раніше не було.

Не сон.

Не видіння.

Не збій потоку.

Справжня дівчина на справжній стежці між двома зграями.

І це чомусь лякало значно більше.