4.1

Лейр прокинувся ще до першого світла.

Не тому, що виспався.

За останні кілька тижнів він узагалі майже не пам'ятав, як це — прокинутися відпочилим. Сон приходив важко, тримався неглибоко, а під ранок розсипався на дивні уривки, де відбувались події, які він ніколи не бачив.

Принаймні не мав бачити.

Ця думка дратувала найбільше.

Лейр не любив речей, яким не міг знайти місце. У його світі все мало свій рух. Вітер ніколи не з’являвся просто так, він завжди звідкись приходив і кудись ішов. Птах не злітав без причини. Трава не лягала до землі, якщо десь поруч не проходила хвиля повітря. Навіть мовчання мало напрямок, якщо вміти його слухати.

А сни напрямку не мали.

Вони просто з'являлися.

І залишали після себе відчуття, ніби він прокинувся не у своєму тілі, а в чужій кімнаті, де всі речі стоять майже правильно, але не зовсім там, де мали б стояти.

Він лежав на спині й дивився на ткане покриття над ліжком. Тонкі нитки повітряної трави трохи рухалися, хоча у приміщенні не було протягу. Мати казала, що перед Другим Пробудженням так буває. Стихія починає прокидатися раніше за тіло і торкається всього навколо. У когось тріскаються чаші. У когось під пальцями спалахують вуглини. У водних дітей у кімнатах запотівають стіни, навіть якщо надворі сухо. Земні починають лишати сліди на камені.

А в повітряних починають ворушитися речі.

Нічого страшного.

Звичайне наближення зрілості.

Так казали всі.

Лейр дуже хотів у це вірити.

Він повільно підняв руку над обличчям. Пальці здавалися звичайними: довгі, сухі, з тонкими сріблястими лініями під шкірою, які ставали помітнішими останнім часом. Лінії повітряної течії завжди були майже білими. У дитинстві вони проступали тільки під час сильного хвилювання, а тепер трималися постійно, наче тіло вже не встигало ховати те, що в ньому відбувалося.

Через одинадцять днів він мав пройти Друге Пробудження.

Після цього його перестануть називати юним.

Після цього він отримає право залишати межі зграї без дозволу старших, брати участь у далеких переходах, говорити на раді, обирати собі житло і не відповідати щоразу на питання, чому він знову пішов на верхній схил замість тренування.

Останній пункт подобався йому найбільше.

Хоча, якщо чесно, він підозрював, що дорослі просто почнуть ставити інші питання.

Дорослі взагалі любили робити вигляд, що в них є відповіді. Особливо коли цих відповідей не було.

Лейр сів на ліжку, провів рукою по волоссю і поморщився. Волосся після сну знову стирчало в усі боки, ніби вночі він боровся не зі снами, а з дрібними нічними летунами. Його молодша сестра Сайя називала це «гніздом для вітру» і кожного разу сміялася, коли бачила його зранку.

Він натягнув легку сорочку, підперезався ременем і вийшов назовні.

Поселення ще спало.

Повітряна зграя жила на високому плато, де дерева росли рідше, ніж унизу, зате вітри ніколи не мовчали повністю. Будинки стояли не щільно, як у водних або земних, а ніби були розкидані між скель навмисно, щоб кожен мав свій напрямок і свій простір. Дорослі казали, що це зручно для потоків. Лейр у дитинстві думав, що це просто тому, що повітряні не вміють довго сидіти поруч одне з одним і не дратуватися.

Зараз він був старший і розумів, що обидва пояснення можуть бути правдою одночасно.

Над краєм плато повільно світлішало небо. Внизу, у долині, лежав туман. Він затягував дерева і стежки так щільно, що з висоти все виглядало як біле море, з якого стирчали тільки верхівки дзеркальних дерев. На сході тягнулася лінія срібного лісу, а за ним починались землі водної зграї. Там було більше озер, більше очерету, більше вологи в повітрі. Лейр бував там лише кілька разів, коли його батько ходив на обмін тканинами та сушеними травами.

Водні завжди здавалися йому трохи замкненими.

Не поганими.

Просто такими, що весь час щось слухають усередині себе.

Повітряні слухали зовні.

Можливо, тому їм було важко довго розуміти одне одного.

— Знову не спав?

Лейр не озирнувся. Він знав голос батька надто добре.

— Спав.

— Погано?

— Нормально.

Батько підійшов і став поруч. Він був високий, худорлявий, із сивими пасмами у темному волоссі, яке колись, за словами матері, було майже чорним. Лейр погано уявляв батька молодим. Дорослі для дітей завжди народжуються вже дорослими, і потім дуже дивно дізнаватися, що вони теж колись робили дурниці, бігали по схилах і закохувались у тих, у кого не треба було.

— Течія неспокійна, — сказав батько.

Лейр знизав плечима.

— Перед Пробудженням так буває.

— Так.

Батько промовчав.

Це мовчання Лейру не сподобалося.

— Що?

— Нічого.

— Якщо це було б нічого, ти б сказав довшу промову про те, що я маю більше спати, менше ходити на схили і нарешті навчитися нормально складати власні речі.

Батько подивився на нього боком.

— Ти справді міг би навчитися складати власні речі.

Лейр всміхнувся.

— От тепер схоже на тебе.

Батько теж ледь усміхнувся, але тривога з його обличчя не зникла. Вона була дрібна, майже непомітна, як тонка хмара перед зміною погоди. Інші могли б її не побачити. Лейр бачив. Повітряні взагалі добре помічали дрібні зміни, навіть коли дуже не хотіли.

— Сьогодні підеш із групою до нижнього поля, — сказав батько. — Треба перевірити вітряні квіти. Якщо насіння дозріло, старші хочуть зібрати його до дощів.

— Я мав тренувати верхній потік із Раном.

— Ран зачекає.

— Ран не вміє чекати.

— Тоді це буде корисно для його характеру.

Лейр хотів заперечити, але передумав. Нижнє поле знаходилось якраз між землями їхньої зграї та водних. Там було просторо, тихо і далеко від наставників, які останнім часом дивилися на нього так, ніби він був глиняною чашею з тріщиною: ще тримається, але всі вже подумки прибирають її зі столу.