3.2

Коли зустріч закінчилась, Олена побігла рятувати ситуацію з підрядником, а Міра залишилась провести Максима до виходу.

Це було абсолютно звичайно.

В офісі часто проводжали клієнтів.

Але чомусь вони обидва йшли коридором трохи повільніше, ніж треба.

— Ви давно цим займаєтесь? — запитав він.

— Організацією чужого хаосу?

— Так.

— Достатньо давно, щоб зрозуміти, що хаос не організовується. Його можна тільки красиво розставити по кутках.

Максим усміхнувся.

— Гарне формулювання.

— Можете використати в інтерв’ю.

— Скажу, що це моя глибока творча філософія.

— І всі повірять.

— Найстрашніше, що так.

Біля дверей вони зупинилися.

На вулиці дощ не збирався припинятися. Максим подивився крізь скло, потім на парасольку в руках Міри.

— Ви кудись зараз ідете? — спитав він.

— За кавою. У нас закінчилась нормальна, а пити офісну розчинну — це вже форма самоприниження.

— Можу скласти компанію?

Питання було просте.

Без натиску.

Без того чоловічого самовдоволеного тону, від якого хочеться одразу сказати «ні», навіть якщо людина нічого поганого не зробила.

Міра мала б відмовитись.

У неї була робота.

Таблиця.

Листи.

Підрядник, який зірвався.

І здоровий глузд, який підказував, що не варто йти пити каву з чоловіком, який щойно сказав, що вона схожа на людину, яку він ніколи не зустрічав.

— Можете, — сказала вона.

Здоровий глузд образився, але промовчав.

Кав’ярня була за два квартали від офісу. Маленька, з вузькими столиками біля вікна і завжди трохи надто голосною кавомолкою. Міра ходила туди майже щодня, тому бариста вже знала її замовлення і тільки підняла брови, побачивши поруч Максима.

Це було незручно.

Не сильно.

Просто достатньо, щоб Міра відчула себе школяркою, яку вперше побачили з хлопцем.

Вони сіли біля вікна.

Дощ малював на склі криві лінії.

Міра гріла руки об чашку і думала, що все це дивно. Вони знайомі менше години. Немає жодної нормальної причини сидіти тут і відчувати, ніби розмова вже почалася давно, просто вони обидва забули її середину.

— Ви завжди малюєте сни? — запитала вона.

Максим трохи здивувався.

— Чому ви вирішили, що це сни?

— Не знаю.

Це була правда.

Вона не знала.

Просто картини виглядали саме так. Не як фантазії. Не як вигадані світи для красивої обкладинки. А як місця, які людина бачить тоді, коли не може прокинутись або не хоче.

— Не завжди, — сказав Максим. — Але часто.

— І та дівчина теж зі снів?

Він довго мовчав.

Міра вже встигла пошкодувати, що спитала.

— Так, — сказав він нарешті. — Вона сниться мені з дитинства.

Вона не знала, що на це відповісти.

Можна було пожартувати.

Можна було сказати щось про підсвідомість.

Можна було зобразити ввічливу зацікавленість і більше не торкатися цієї теми.

Але замість цього Міра сказала:

— Мені теж останнім часом сниться дівчина.

Максим застиг.

Вона одразу пошкодувала.

Не тому, що сказала неправду. Навпаки. Саме тому, що сказала правду.

Правда іноді дуже незручна річ. Особливо, коли її вимовляєш перед майже незнайомою людиною у кав’ярні, де за сусіднім столиком дві дівчини обговорюють манікюр, а бариста голосно вибиває каву з портафільтра.

— Яка дівчина? — тихо запитав він.

Міра ковтнула каву, обпекла язик і від цього трохи прийшла до тями.

— Не знаю. Темне волосся. Дивні очі. Вода. Це все уривками. Я не дуже добре пам’ятаю.

Максим дивився на неї так уважно, що їй стало ніяково.

— Вибачте, — сказав він. — Я знову дивно витріщаюся.

— Трошки.

— Це вже тенденція.

— Погана.

— Мабуть.

Вони обоє посміхнулися.

Напруга знову стала меншою.

Але не зникла.

Вона просто змінила форму.

Міра раптом подумала, що їй приємно сидіти з ним. Не захопливо, не шалено, не так, як описують у книжках, де від одного погляду все тіло палає і життя ділиться на «до» і «після». Просто приємно. Наче хтось поставив поруч чашку теплого чаю в момент, коли ти навіть не встиг зрозуміти, що змерз.

Це було небезпечно саме своєю простотою.

Після кави вони повернулися до офісу під однією парасолькою.

Це вийшло випадково, бо Максим свою, звісно, не взяв. Точніше, сказав, що взяв, але залишив у машині, яка стояла біля майстерні, а не тут. Міра засміялась і сказала, що це дуже логічно. Він відповів, що в його житті багато логічного, просто воно ретельно маскується.

Вони йшли повільно.

Плече Максима час від часу торкалося її плеча.

Міра робила вигляд, що не помічає.

Він, здається, теж.

Біля офісу вони зупинилися.

— Дякую за каву, — сказав він.

— Це ви її купили.

— Тоді дякую за привід.

Вона хотіла відповісти щось легке, але не встигла.

Він раптом подивився на неї дуже серйозно.

— Мирославо...

Від повного імені вона здригнулась.

Не сильно.

Але він помітив.

— Вибачте. Міра?

— Міра краще.

— Міра, — повторив він.

І в цьому його голосі було щось таке, від чого в неї по спині пробіг холодок.

Не неприємний.

Швидше дивний.

Наче вона вже чула, як він вимовляє це ім’я.

Десь.

Не тут.

Не в цьому житті.

Вона кліпнула і відвела погляд.

— Побачимось на монтажі? — запитала вона.

— Так. І, мабуть, раніше. Нам ще треба погодити список робіт.

— Тоді напишіть мені.

Він кивнув.

Вони попрощалися.

Міра піднялася в офіс і ще кілька хвилин стояла біля свого столу, не вмикаючи ноутбук. Олена щось говорила з іншої кімнати, телефон вібрував на столі, у пошті накопичувались листи, а вона все ще чула в голові його голос.