3.1

Мирослава завжди думала, що її ім’я їй трохи завелике.

У дитинстві це звучало урочисто настільки, що кожного разу, коли вчителька відкривала журнал і виводила голосом: «Мирослава Кравець», їй хотілося провалитися під парту. Інші були Олі, Юлі, Ані, Насті. Короткі, легкі імена, які можна було швидко кинути через плече на перерві. А її ім’я ніби вимагало рівної спини, гарних оцінок, вишитої сорочки на свято і якогось особливого призначення в житті.

Ніякого особливого призначення Мирослава за собою не помічала.

Тому вдома, в школі, потім в університеті і на роботі вона майже завжди була Мірою.

Міра звучало простіше.

Міра могла запізнитися на маршрутку, розлити каву на білу блузку, забути купити хліб і піти з дому з різними сережками. Мирослава так робити не мала б. Принаймні їй самій так здавалося.

Того ранку вона прокинулась ще до будильника і кілька хвилин лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

За вікном ішов дощ.

Не сильний, але настирливий, той самий літній дощ, який не лякає грозою і не змушує бігти з вулиці, але повільно просочує все навколо вологістю. Такий дощ робив кімнату темнішою, ковдру важчою, а бажання вставати з ліжка майже нульовим.

Міра любила дощі.

Колись.

У дитинстві вона могла годинами сидіти біля вікна і дивитися, як вода збирається на склі, тече вниз тонкими доріжками, зливається з іншими краплями і зникає за рамою. Їй здавалося, що кожна крапля має свій шлях, хоча всі вони врешті опиняються в одному й тому ж місці. У дорослому житті дощ став менш романтичним. Він означав мокре взуття, поганий трафік, запітнілі окуляри в маршрутці, холодні руки і те, що волосся знову розпушиться в усі боки, як би вона його не вкладала.

Але сьогодні дощ не дратував.

Сьогодні він чомусь приносив дивне відчуття, ніби щось має статися.

Міра полежала ще хвилину, потім все ж таки сіла на ліжку і потерла обличчя руками. Вона погано спала. Знову снилася вода. Останнім часом їй часто снилася вода, але не море, не річка і не басейн. Снилась темна гладка поверхня, в якій було видно не її відображення, а зовсім інше обличчя.

Дівчина.

Темне волосся.

Великі очі.

Дивний погляд, який Міра не могла описати нормально навіть самій собі. Наче ця дівчина одночасно була дуже молодою і дуже старою. Не зовні. Зовні їй було років сімнадцять, може трохи більше. Але в очах було щось таке, що не вкладалося у вік. Міра одного разу спробувала пояснити це подрузі, але на словах вийшла повна дурня, тому вона сказала тільки, що їй сняться дивні сни через втому.

Це було зручне пояснення.

Втому можна було прикласти майже до всього.

До поганого настрою.

До бажання мовчати.

До того, що вона останнім часом усе частіше ловила себе на думці, що живе якось не так.

Не погано.

Нормально.

Але не так.

У ванній дзеркало запітніло одразу, щойно вона відкрила гарячу воду. Міра провела долонею по склу і побачила себе уривком: одне око, половину рота, вологе пасмо волосся біля щоки. Вигляд був такий, ніби вона вже встигла втомитися, хоча день тільки почався.

— Чудесно, — сказала вона своєму відображенню.

Відображення нічого не відповіло, але виглядало так, ніби погоджується.

На роботу вона прийшла майже вчасно.

Це «майже» було її постійним компромісом із життям. Вона не запізнювалася настільки, щоб хтось міг серйозно дорікнути, але і не приходила завчасно, як ті люди, які вміють складати одяг з вечора, готувати сніданки в контейнерах і записувати плани на тиждень у красивий блокнот. Міра таких людей трохи поважала і трохи не довіряла їм. Надто вже вони виглядали зібраними.

Вона працювала в невеликій галереї, яка організовувала виставки, презентації, міські події і все, що звучало красиво в комерційних пропозиціях, але на практиці часто означало безкінечні дзвінки, правки афіш, пошук стільців за день до заходу і пояснення клієнтам, чому не можна зробити «щось дуже атмосферне, але дешево і швидко».

Сьогодні мала бути зустріч із художником, чию виставку вони готували на кінець місяця.

Максим Гордієнко.

Міра бачила його роботи в електронному каталозі. Бачила фото, коротку біографію, кілька інтерв’ю, де він говорив про світло, пам’ять і межу між реальним та уявним. Вона, чесно кажучи, не дуже любила, коли художники так говорили. У більшості випадків після таких фраз хотілося спитати: «А можна просто сказати, що саме ви намалювали?»

Але його картини їй сподобались.

Не всі.

Деякі здавались надто темними, деякі — занадто тривожними. Але була одна серія, яку вона відкрила випадково і потім довго не могла закрити вкладку.

На картинах були ліси.

Сріблясті дерева, темна трава, вода, що світилася зсередини, і велика блакитна куля в небі. Це мало виглядати казково, але чомусь не виглядало вигаданим. Навпаки. Було відчуття, ніби це справжнє місце, яке просто дуже далеко.

А ще була дівчина.

Не на всіх картинах.

Іноді тільки силует.

Іноді рука біля води.

Іноді відображення у темному озері.

Міра тоді довго дивилась на одну з робіт, де обличчя дівчини було повернуте не до глядача, а трохи вбік. І їй стало неприємно.

Не тому, що картина була страшна.

Вона була занадто знайома.

Так не мало бути.

Міра пояснила це собі тим, що художник просто добре попав у жіночий образ. У всіх є такі обличчя, які здаються знайомими, хоча ти точно не зустрічав цих людей. Мозок любить обманювати. Особливо, коли недоспав.

Тому вона закрила каталог, допила холодну каву і пішла займатися кошторисом.

Але тепер, сидячи у переговорній і розкладаючи перед собою папери, Міра раптом згадала ту дівчину зі сну.

Темне волосся.

Великі очі.

Вода.

І від цього у неї чомусь стислося всередині.

— Ти чого така задумана? — спитала Олена, зазираючи в переговорну з чашкою чаю.