2.2

За вікном гримнув грім.

Світло в майстерні мигнуло.

Я здригнувся, і пензель зісковзнув нижче, залишивши тонку вигнуту лінію в куті полотна.

— Чорт.

Я швидко відступив, очікуючи побачити зіпсовану роботу.

Але лінія не виглядала випадковою.

Вона лягла так, ніби мала там бути.

Тонкий сріблясто-блакитний вигин. Майже знак. Наче половина кола, зламаного в одному місці. Я дивився на нього і поступово відчував, як усередині наростає неприємний холод.

Бо я вже бачив цей знак.

Не уві сні.

Тут.

У реальності.

Я кинув пензель у банку з водою, сів за ноутбук і почав шукати. Це було не дуже розумно, бо я не мав нормального запиту. «Символ півколо з розривом», «давній знак коло лінія», «місячний символ вода», «орнамент срібна дуга». Інтернет, як завжди, пропонував або татуювання, або ювелірку, або якісь езотеричні сайти з такою кількістю фіолетового фону, що очі починали боліти ще до прочитання тексту.

Але я точно пам’ятав, що бачив його. Можливо, не в інтернеті, у папері.

Я встав і почав ритися в стосах книжок біля стелажа.

У мене була погана звичка купувати старі альбоми, каталоги, збірники етнографічних орнаментів і книжки з історії мистецтва, які я потім майже не читав, але любив тримати поруч. Це створювало ілюзію, що я не просто людина, яка малює дивних дівчат зі снів, а майже дослідник. Ілюзія була приємна, тому я її не руйнував.

Потрібна книжка знайшлась через двадцять хвилин.

Я зрозумів це ще до того, як відкрив.

Тонкий альбом у темно-зеленій обкладинці: «Знаки води в обрядовій кераміці ранніх культур». Я купив його місяць тому на книжковому розвалі біля метро, бо всередині були красиві фотографії глечиків і мисок. Нормальна причина купити книжку, яку ніхто не просив тебе купувати.

Я перегорнув кілька сторінок.

І знайшов.

Фото уламка керамічної чаші. Темна глина. По краю — орнамент із хвилястих ліній. А в центрі — той самий знак. Майже такий самий. Тонка дуга, розірвана з одного боку, і маленька риска всередині.

Підпис був короткий:

«Невизначений символ. Імовірно, пов’язаний із водним культом. Походження спірне».

Походження спірне.

Чудово.

Найбільш чесна фраза в усій історії науки.

Я сів прямо на підлогу і кілька хвилин просто дивився на сторінку.

Мені було не страшно.

Ще ні.

Було дивно спокійно.

Мабуть, так почувається людина, яка багато років чує за стіною тихий стукіт, переконує себе, що це труби, сусіди, вітер, миші, будь-що, а потім одного дня знаходить у стіні двері. І перша думка не «мені страшно», а «я ж казав, що там щось є».

Я зробив фото сторінки і відправив Юлі.

Вона відповіла майже одразу.

«Це що?»

«Знак».

«Бачу, що не борщ. Звідки?»

«З моєї картини».

«Максе».

Я майже почув її тон через екран.

«Він випадково з’явився на полотні. А потім я знайшов його в старому альбомі».

Вона довго не відповідала.

Потім написала:

«Ти спав сьогодні?»

Я засміявся.

Не голосно. Просто видихнув сміхом у порожню майстерню.

Це було настільки передбачувано, що навіть образитися не вийшло.

«Спав».

«Нормально?»

«Як завжди».

«Тобто ні».

Я не відповів.

Через хвилину вона подзвонила.

— Ти зараз дуже схожий на людину, яка збирається піти в містичний квест замість того, щоб здати мені список робіт.

— Можна і те, і те.

— Не можна. Я тебе знаю.

— Ю, я бачив цей знак уві сні.

Вона замовкла.

Я пошкодував одразу, як сказав.

Не тому, що це була неправда. Навпаки. Саме тому, що правда. Уголос вона прозвучала гірше, ніж у голові.

— Той самий сон? — запитала вона обережно.

Я стиснув пальцями перенісся.

— Так.

— Про дівчину?

— Так.

— І цей знак тепер на картині?

— Так.

— Ти сам його намалював?

— Рука зісковзнула.

— Тобто сам.

— Формально так.

— Максе.

— Я знаю, як це звучить.

— Ні, не знаєш. Бо якби знав, то зараз би не говорив так спокійно.

Я подивився на полотно.

Дівчина на ньому ніби стала іншою після того, як в її оці з’явився правильний відблиск. Це мене дратувало. І захоплювало. І лякало. Усе одночасно.

— Я просто хочу зрозуміти, — сказав я.

— Що саме?

— Чому я бачу її все життя.

Юля зітхнула.

Довго.

Вона знала про мої сни більше, ніж інші, але значно менше, ніж могла б. Я ніколи не розповідав їй усього. Деякі речі здавалися занадто особистими навіть для дружби. Наприклад те, що в дитинстві я плакав, коли прокидався без неї. Або що в сімнадцять років вперше закохався не в реальну дівчину з паралельної групи, а в сон. Або що жодні нормальні стосунки так і не витримували порівняння з людиною, яка, скоріше за все, не існувала.

Це була не романтика.

Це було незручно.

І трохи соромно.

— Добре, — сказала Юля. — Зробимо так. Ти сьогодні до шостої надсилаєш мені список робіт. Включно з цією картиною, якщо справді хочеш її показувати. А завтра я дам тобі контакт однієї людини.

— Якої?

— Викладачка з університету, спеціалізується на символіці давніх культур. Колись консультувала нас для виставки. Вона трохи специфічна, але розумна.

— Специфічна як?

— Як людина, яка може пів години розповідати про поховальні миски і не помітити, що співрозмовник хоче втекти.

— Звучить як моя людина.

— Я так і подумала.

Вона помовчала.

— Тільки, Максе, будь ласка, не роби з цього доказ, що твої сни реальні.

— А що, якщо вони реальні?

Я сам не очікував, що спитаю це.

У слухавці стало тихо.

Потім Юля сказала:

— Тоді тобі тим паче треба поїсти і поспати. Бо реальність, у якій існують дівчата з вертикальними зіницями, навряд чи стане простішою від того, що ти доведеш себе до виснаження.