2.1

Я прокинувся від того, що впала чашка. Знову. Це стає вже якоюсь нездровою традицією.

Звук був такий різкий і недоречний, що я перші декілька секунд взагалі не міг зрозуміти, де знаходжусь. Уві сні я ще стояв біля озера, над яким висіло чорне небо, і дивився на дівчину, яка сиділа на пласкому камені й торкалась пальцями води. А в наступну мить уже лежав на старому дивані в майстерні, з затерплою правою рукою, болем у шиї і холодною кавою, яка розтікалась по дерев’яній підлозі темною плямою.

Я довго дивився на уламки чашки і чомусь не поспішав вставати.

Мабуть, це мало б мене дратувати. Ця чашка була улюблена, дуже зручна і комфортна. Я купив її років шість тому на барахолці, коли мав дивний період любові до старого посуду, якого в мене потім назбиралось стільки, що друзі почали жартувати, ніби я готуюсь відкрити кав’ярню для людей із депресією.

Але я думав не про чашку.

Я думав про її обличчя.

Сон ще не розсипався повністю.

Це був короткий проміжок після пробудження, коли я ще міг тримати його в собі. Потім усе завжди ставало гірше. Спочатку зникали запахи. Потім голоси. Потім дрібні деталі, які уві сні здавались настільки очевидними, що навіть не виникало потреби їх запам’ятовувати. І врешті залишалось тільки загальне відчуття, як після розмови, зміст якої забув, але емоція від неї ще живе десь під ребрами.

Я встав і одразу пошкодував про це.

Спина хруснула так голосно, що я навіть скривився. Звісно, якщо спати на дивані в майстерні частіше, ніж у власному ліжку, тіло рано чи пізно почне мстити. Моє, здається, вже давно перейшло від натяків до відкритих погроз.

За вікном лив дощ.

Не просто накрапав, а саме лив, суцільною щільною стіною, крізь яку протилежний будинок здавався розмитим і чужим. На підвіконні стояли банки з пензлями, стара попільничка, в якій я вже три роки зберігав дрібні цвяшки, і маленький камінь із Карпат, який я колись привіз як нагадування, що треба частіше вибиратися з міста. Нагадування працювало погано. Я все одно майже нікуди не їздив.

Майстерня була не прибрана.

Це ще м’яко сказано.

На підлозі лежали тюбики з фарбою, роздруківки ескізів, два згорнуті полотна, коробка з рамами, яку я мав розібрати ще минулого тижня, і светр, який я шукав учора пів години, лаючись на власну неуважність. На столі стояла тарілка з засохлим шматком піци. Поруч — ноутбук, відкритий на листі від галереї. Я вчора прочитав його разів десять і так і не відповів.

«Максиме, нам потрібно остаточно затвердити список робіт для виставки до п’ятниці. Особливо просимо визначитися з центральною картиною».

Центральна картина стояла біля стіни, накрита тонкою білою тканиною.

Я не дивився в її бік.

Це було смішно, бо саме вона займала найбільше місця в моєму житті останні роки. Не фізично, хоча полотно справді було велике, майже в мій зріст. Вона займала місце в голові. У розмовах, яких я уникав. У стосунках, які не складались. У поясненнях, які я не міг нікому дати.

Дівчина зі снів.

Так я називав її для себе.

Дуже оригінально, нічого не скажеш.

Я нахилився, почав збирати уламки чашки і знову згадав воду з того сну. Вона була не така, як наша. У ній ніби було більше глибини. Навіть коли вона стояла тихо, від неї йшло відчуття руху, наче десь унизу проходила невидима течія. Дівчина сиділа біля озера, опустивши ноги у воду, і її темне волосся падало на плечі майже чорними пасмами, але коли вона повертала голову, у ньому прослизав синій відблиск.

Я раніше думав, що в снах колір поводиться дивно.

Потім зрозумів, що дивно поводиться не колір.

Дивно поводиться моя пам’ять.

Я пам’ятав її очі краще, ніж обличчя людей, з якими зустрічався роками. Вони були великі, дуже світлі, з таким відтінком, який я ніколи не міг нормально змішати на палітрі. Щось між сріблом, блакиттю і мокрим каменем після дощу. А зіниці були не круглі.

Саме це найбільше лякало мене в дитинстві.

Не небо, в якому висіла величезна блакитна куля. Не дерева з гладкою корою, де можна було побачити спотворене відображення. Не тварини, схожі на наших, але ніби зібрані з інших намірів природи. А її зіниці. Вертикальні, тонкі, майже хижі. Вперше, коли я побачив її дуже близько, мені було років сім або вісім, і я прокинувся з криком. Мама тоді прибігла в кімнату, сіла поруч і довго гладила мене по голові, переконуючи, що це просто поганий сон.

Я їй повірив.

Діти взагалі легко вірять дорослим, особливо коли ті говорять спокійним голосом і пахнуть кремом для рук та домашнім чаєм.

Потім сни повторювались.

І повторювались.

І в якийсь момент я перестав розповідати.

Не тому, що мама сварилась. Вона не сварилась. Навпаки, спочатку їй було цікаво. Вона навіть завела окремий зошит, куди записувала мої дитячі розповіді. «Сьогодні Максим знову бачив срібний ліс». «Сьогодні Максим казав, що дівчинка з води назвала його дивним словом». «Сьогодні плакав, бо не хотів прокидатися». Коли я став старшим, знайшов той зошит у шафі й чомусь так розізлився, що два дні з нею не розмовляв. Мені здавалось, що вона перетворила мою найінтимнішу дивність на записник спостережень.

Тепер я розумів, що вона просто хвилювалась.

Але тоді було образливо.

В одинадцять років я остаточно зрозумів, що краще мовчати. Бо сни можуть бути твоїми, доки про них ніхто не знає. Як тільки ти починаєш говорити, вони стають чимось, що інші люди можуть оцінювати, тлумачити, висміювати або жаліти. А я не хотів, щоб хтось жалів мене через дівчину, яка приходила тільки під час літніх дощів.

Я викинув уламки чашки в смітник і витер каву старою ганчіркою.

На підлозі все одно залишилась темна пляма.

— Чудовий початок дня, — сказав я вголос.

Голос прозвучав хрипло.

Я пішов у маленьку кухню, яка була відділена від майстерні напіврозваленою перегородкою. Кави хотілося більше, ніж здорового глузду, тому я поставив чайник, насипав у фільтр свіжу порцію і дістав іншу чашку. Цього разу без сентиментів. Звичайну сіру, з рекламним логотипом якоїсь конференції, на якій я ніколи не був.