1.2

Коли всі пішли, Саар довго мовчав. Він стояв у воді навпроти мене, а річка текла між нами, ніби теж чекала, хто перший почне.

— Що ти побачила? — запитав він нарешті.

У мене похололо всередині.

Не тому, що питання було несподіване. А тому, що воно було занадто точне.

— Нічого.

— Наелі.

Я не любила, коли моє ім’я вимовляли так. Не сердито. Гірше. Терпляче.

— Я просто збилась.

— Вода не темніє від того, що дитина збилась.

Дитина.

Мене це зачепило більше, ніж мало б.

— Я вже не дитина.

— Саме тому я питаю.

Я опустила очі на воду. Мої ступні здавалися чужими під її поверхнею. Світлими, розмитими, ніби могли в будь-яку мить зникнути.

— Мені здалося, що я побачила кімнату.

Саар не перебив.

Це було погано.

Якби він засміявся або сказав, що перед Пробудженням у всіх дурні видіння, мені стало б легше.

— І чоловіка, — додала я тихіше.

— Якого чоловіка?

Я знизала плечима.

— Не знаю.

Це вже була брехня.

Я знала його.

Не знала і знала одночасно.

Саар довго дивився на мене. Потім перевів погляд на річку.

— Ти говорила про це матері?

— Про що саме? Про кімнати, яких не існує, чи про чоловіків, які живуть у воді?

— Не ховай страх за язиком.

Я стиснула зуби.

Мені стало соромно. Не тому, що він помітив. А тому, що влучив.

— Ні, — сказала я. — Не говорила.

— І не говори поки.

Ось тут мені справді стало страшно.

Бо дорослі часто казали «розкажи матері», «поклич старшу», «не тримай у собі». А коли доросла людина просить не говорити, значить, справа точно не в дитячих фантазіях.

— Чому?

— Бо перед Пробудженням стихія може поводитися незвично.

— Це не відповідь.

— Це та відповідь, яку я можу тобі дати.

Я засміялась коротко й неприємно. Навіть сама здивувалась цьому звуку.

— Дорослі завжди так кажуть, коли не хочуть говорити правду.

Саар не образився. Мабуть, у його віці такі речі вже не ображають. Або він просто вмів не показувати.

— Правда теж має свою пору, Наелі.

— Дуже зручно.

— Ні. Дуже небезпечно.

Він вийшов із води, і вона слухняно стекла з його одягу, не залишивши жодної краплі. Я завжди захоплювалась цим умінням. У мене після річки все було мокре ще пів дня, навіть якщо я дуже старалась.

— Сьогодні ввечері не ходи до малого озера, — сказав він.

Я підняла на нього очі.

— Я туди не збиралась.

Це теж була брехня.

Саар це зрозумів.

— От і добре.

Він пішов стежкою вгору, до поселення, залишивши мене саму біля річки.

Я постояла ще трохи.

Потім, звісно, пішла до малого озера.

Не одразу. Я не була настільки дурною, щоб побігти туди просто після заборони. Спочатку повернулась додому, допомогла матері розвісити мокрі тканини, вислухала від Ліри довгу розповідь про те, що Саар стає дивнішим із кожним роком, нагодувала Тірі, який образився на мене за ранкові слова і тепер демонстративно не дивився в мій бік. Потім ми з Раві ходили збирати світлолист біля старих каменів, де рослини були м’якші й краще тримали сяйво. Потім була вечеря.

Звичайний день дуже зручний тим, що за ним можна сховати майже будь-що.

Під вечір небо над Веяром стало густо-синім, а Ейра піднялась вище над лісом. Вона світилась м’яко, майже сумно. Я завжди думала, що якби хтось дивився звідти на нас, то бачив би Веяр так само: далеким, красивим і зовсім незрозумілим.

Мати сиділа біля вогню і лагодила пояс для мого обряду. Він був новий, із синіми нитками, тонкими срібними намистинами і маленькими камінцями, які мали торкатися шкіри під час Пробудження. Я дивилась на нього і відчувала не радість, а тиск десь під ребрами.

— Гарний, — сказала я.

— Тобі пасуватиме.

— Якщо я не впаду в ритуальну воду обличчям униз.

— Навіть тоді пасуватиме. Просто всі запам’ятають.

Я усміхнулась.

Мати іноді жартувала так тихо, що не всі помічали. Мені подобалось бути серед тих, хто помічав.

— Ти сьогодні якась не така, — сказала вона, не піднімаючи голови.

Я вже майже звикла до цієї фрази.

— Я завжди якась не така.

— Сьогодні більше.

Я хотіла відмахнутися. Сказати, що втомилась. Що Саар ганяв нас, як водяних птахів перед бурею. Що Ліра весь день говорила про своє майбутнє Пробудження, хоча до нього ще майже рік. Усе це було правдою, і саме тому зручним.

Але я раптом дуже сильно захотіла розповісти матері.

Про річку.

Про кімнату.

Про чоловіка.

Про те, що Саар заборонив мені ходити до озера.

Я навіть відкрила рот.

І в цей момент за огорожею заголосили лаари.

Мати підняла голову. Вогонь на мить освітив її обличчя знизу, і воно стало різкішим, старшим.

— Старійшини повертаються, — сказала вона.

У двір зайшли троє. Стара Ірай, вогняний старійшина Орн і жінка з повітряної лінії, яку я бачила лише кілька разів на зборах. Вони йшли швидко. Занадто швидко для звичайного вечірнього візиту.

Я відчула, як усередині все стискається.

Мати теж це помітила.

— Іди в дім, — сказала вона.

— Чому?

— Наелі.

Знову цей тон.

Я підвелася, взяла Тірі на руки, хоча він був мокрий і холодний, і пішла всередину. Але замість того, щоб піти до кімнати, зупинилась біля вузької щілини в стіні, звідки було видно частину подвір’я.

Я знала, що підслуховувати негарно.

Так само знала, що все цікаве в житті дорослі чомусь говорять тоді, коли дітей відправляють геть.

— ...потемніння води, — почула я голос Саара.

Я завмерла.

Він теж був там. Я не бачила його зі свого місця, але голос впізнала одразу.

— Перед другим пробудженням таке буває, — сказала мати. У її голосі було більше напруги, ніж вона хотіла показати.