1.1

Я прокинулась ще до світанку від того, що хтось настирливо смикав мене за волосся.

Першою думкою було, що це Ліра, моя менша сестра. Другою — що якщо це справді Ліра, то сьогодні хтось помре. Не по-справжньому, звісно. Я не настільки жорстока людина, хоча вранці, коли тебе будять до першого світла, в собі можна знайти багато несподіваного.

Я розплющила одне око і побачила над собою морду Тірі. Він стояв усіма чотирма лапами мені на грудях і зосереджено жував кінчик моєї коси. Його темно-синя шерсть після ночі стала майже чорною, тільки біля вух залишався срібний відлив. Очі були круглі, нахабні і зовсім не невинні.

Тірі позіхнув мені просто в обличчя.

— Фууу…Ти огидна істота, — повідомила я.

Від нього пахло водою, мокрим камінням і тією дрібною рибою, яку він постійно ловив у канаві за домом, хоча мати сварилася, що нормальні домашні тірі так не роблять. Я не знала, звідки вона взяла уявлення про нормальних тірі. На мою думку, вони всі були маленькими мокрими розбійниками, які вміли робити вигляд, що їх не існує саме тоді, коли треба прибирати після них розкидані водорості.

Я спробувала зіштовхнути його з грудей, але він розтікся водою між моїми руками, а вже за мить знову зібрався докупи біля узголів’я. Це було його улюблене вміння. Особливо коли я намагалась вигнати його з ліжка.

Іноді я заздрила Тірі. Йому не потрібно було проходити Друге Пробудження. Не потрібно було думати про майбутнє. Не потрібно було відповідати на одне й те саме питання по десять разів на день.

«Хвилюєшся?»

Так. Звісно хвилююсь. Через двадцять три дні мало відбутися моє Друге Пробудження.

У нашому племені вважалося, що саме тоді Сеорі остаточно стає собою. До першого пробудження дитина просто росте, вчиться ходити, говорити, розрізняти стихії. Після першого пробудження стає зрозуміло, до якої лінії її тягне. А після другого вже ніхто не може робити вигляд, що все попереду і ще є час.

Після другого пробудження тебе приймає стихія. Або не приймає.

Про останнє говорили рідко. Так рідко, що від цього було тільки страшніше. Дорослі дуже любили робити вигляд, що якщо про щось не говорити, то воно перестає існувати. Діти це швидко помічають, навіть якщо дорослі вважають їх неуважними.

Я вибралася з ліжка і підійшла до вузького вікна. Кам’яна підлога була холодною. Будинок ще спав, тільки десь унизу тихо потріскувало нічне вогнище, жінки й дівчата спали окремо від чоловіків, як і належало у водному колі. Мені це завжди здавалось природним. Чоловіки шуміли, голосно дихали, залишали після себе запах диму і важкої їжі. Жінки теж шуміли, але принаймні вміли робити це красиво.

Над Веяром тільки починався ранок.

Світанок у нас не був схожий на ті сни, де все одразу ставало жовтим і гарячим. На Веярі світло приходило повільно. Спочатку сріблились верхівки дзеркальних дерев. Потім починали світитися тонкі нитки світлолисту між каменями. Потім озера вкривалися блідим сяйвом, ніби хтось дихнув на темне скло. І лише після цього ставало видно небо.

Воно було глибоке, темно-синє, майже чорне, навіть уранці. Далеко над лісом висіла блакитна куля Ейри.

У дитинстві я думала, що це просто гарний знак на небі. Як велике око, яке дивиться на нас згори. Потім дізналася, що старійшини називають її Мовчазною. Ще потім — що про неї не варто питати занадто багато.

Це, звісно, одразу зробило її набагато цікавішою.

— Наелі! — голос матері долетів із подвір’я так різко, ніби вона стояла просто під вікном і чекала, коли я нарешті почну рухатися.

Я зітхнула. Ще один день. Звичайний день. І водночас ні.

Останнім часом усе здавалося останнім. Останні тренування до Пробудження. Останні ранки, коли мене ще могли будити, як дитину. Останні дні, коли дорослі говорили зі мною м’яко, ніби після обряду я мала стати зовсім іншою істотою. Мені було сімнадцять, і всі навколо поводилися так, ніби я стою на краю великої води, хоча насправді я просто хотіла ще трохи поспати.

Мати була на подвір’ї. Вона сиділа біля низького кам’яного столу і перебирала стебла срібного очерету. Її волосся було заплетене в довгу косу, у яку вона вплела тонкі сині шнурки нашої лінії. Мати робила це щоранку, і завжди однаково рівно. Я свої коси плела як доведеться, від чого вона страждала мовчки, але дуже помітно.

— Знову Тірі? — запитала вона, навіть не піднімаючи голови.

— Він намагався мене з’їсти.

— Почав із волосся?

— Мабуть, хотів розтягнути задоволення.

Мати усміхнулась кутиком губ, але нічого не сказала. Вона взагалі рідко сміялась голосно. У неї були м’які очі й сильні руки. Такі руки мають жінки, які можуть одночасно заспокоїти дитину, витягнути з води важку сітку і вдарити так, що більше не захочеться сперечатися.

— Снідала б швидше, — сказала вона. — Саар не любить, коли на ранкове тренування приходять пізно.

— Саар не любить, коли на ранкове тренування приходять взагалі.

— Саар любить дисципліну.

— Саар любить страждати і змушувати страждати інших.

Мати нарешті підняла голову.

— Наелі.

Оцей тон означав, що жарти закінчились. Не тому, що вона розсердилась. Мати рідко сердилась різко. Вона просто дивилась так, що одразу згадувалось усе погане, що ти зробила за останній місяць, навіть якщо вона про це не знала.

Я сіла поруч і взяла теплий коржик із кошика. Він пахнув зерном світлолисту і димом. Поруч стояла миска з густою синьою ягодою. У моїх літніх снах, здається, такої їжі не було. Там їли багато дивного. Білий хліб, м’ясо, запечене в круглих шматках тіста, солодке, яке тануло на язиці, і гіркий гарячий напій, від якого серце починало битися швидше.

Кава.

Слово з’явилось у голові так виразно, що я завмерла з коржиком у руці.

— Що? — запитала мати.

— Нічого.

Я відкусила занадто великий шматок і мало не вдавилась.

Мати дивилась на мене уважно. Занадто уважно. Я знала цей погляд. Він з’являвся в неї після моїх снів, після моїх мовчанок, після тих моментів, коли я випадково говорила слово, якого не існувало в нашій мові.