Пролог

Максим

Я прокинувся від того, що хтось дуже наполегливо дзвонив у двері.
Не в телефон. Не у відеодомофон. Саме в двері.
Так, ніби там стояв не кур’єр, а людина, яка точно знала: я вдома, просто прикидаюся мертвим.
Я лежав ще кілька секунд, дивлячись у стелю.
За вікном було сіро. Мені здавалось, що Київ за такої погоди завжди виглядав трохи винувато, наче сам не знав, навіщо влаштував дощ саме в той день, коли в мене відкриття.
Дзвінок повторився.
— Та йду я, — сказав я стелі.
Вона, звісно, не відповіла.
У передпокої на мене чекала сусідка знизу, пані Тамара, в домашньому халаті й із такою міною, ніби я особисто затопив їй кухню.
— Максиме, у вас вода капає.
Я ще не прокинувся остаточно, тому перше, що спитав, було:
— Звідки?
— Зі стелі, — сухо відповіла вона. — Звідки ж іще.
Я подивився на неї, на її капці, на мокрий слід біля порога і зрозумів, що день починається саме так, як я підозрював. Тобто, коту під хвіст.
— Зараз гляну.
У ванній нічого не текло.
На кухні теж.
Я вже почав думати, що пані Тамара просто вирішила нагадати про моє існування, але тоді почув тихе, ритмічне капання.
Крап. Крап. Крап.
Вода збиралася на підвіконні біля балконних дверей.
Зі старої рами тягнуло холодом, і я раптом згадав, що ще восени збирався викликати майстра.
Потім був грудень.
Потім березень.
Потім я вирішив, що якщо воно не розвалилося досі, значить, має характер і заслуговує на повагу.
— Подивіться на балконі, то у вас із вікна капає, скоріш за все, — сказав я.
Пані Тамара глянула через моє плече.
— А, ну добре.
І пішла.
Навіть не вибачилася.
Я зачинив двері, сперся лобом об лиштву й подумав, що, мабуть, треба було купити нормальну квартиру, а не цю майстерню з житлом у комплекті.
Але тоді в мене не було б високих стель, величезних вікон і стіни, на яку можна повісити полотно майже в людський зріст.
Тож я вкотре пробачив квартирі її примхливий характер.
На кухні пахло вчорашньою кавою, фарбою і чимось ще, що я не міг визначити. Мабуть, розчинником. А, може, трупом миші, яка повісилась у мене в холодильнику.
Я поставив чайник і нарешті глянув на телефон.
Сім пропущених.
Три повідомлення від Юлі, мабуть, щодо галереї.
Одне від матері.
Два від незнайомого номера.
І одне від Мирослави.
Я відкрив її повідомлення першим.
Ти вже прокинувся?
Я подивився на годинник.
Дев’ята двадцять.
Відкриття о шостій.
Можна було б відповісти щось спокійне, доросле і таке, що не видавало б, як мені приємно бачити її ім’я на екрані.
Замість цього я написав:
Ні. Це мій привид.
Вона відповіла майже одразу.
Тоді передай Максиму, що я буду.
Я усміхнувся.
Потім перечитав повідомлення ще раз.
І ще раз.
Люди, яким тридцять п’ять, не мають так поводитися через одне коротке «я буду».
Але, мабуть, дуже хочуть. Просто не зізнаються.
Я зробив каву, відчинив балконні двері й вийшов у холодне вологе повітря.
Дощ ішов дрібний, майже непомітний. Будинки навпроти стояли в сірій імлі, машини шурхотіли мокрим асфальтом, десь унизу хтось нервово сигналив.
Місто жило собі, не знаючи про художника, який чекає на свою першу велику виставку.
Навіть у день, коли ти виставляєш серію картин, над якими працював майже два роки.
Це було трохи образливо.
І трохи заспокійливо.
На мольберті в майстерні стояла остання картина.
Я називав її «Вода не пам’ятає імен».
Назва мені не подобалася.
Занадто пафосно.
Але я не міг придумати кращої.
На полотні була дівчина у воді.
Точніше, не зовсім дівчина.
Я сам не знав, ким вона була.
Бліда шкіра, темно-синє волосся, тонкі світлі лінії на руках. Навколо неї — глибока зелена вода, така прозора, що крізь неї видно було не дно, а ніби інший світ.
Я писав її кілька місяців.
Потім переробляв.
Потім хотів зняти полотно з підрамника й викинути.
Потім знову повертався.
Найдратівливіше для мене було те, що я не пам’ятав, звідки вона взялася.
Не образ. Не задум.
Саме вона.
Я просто одного ранку прокинувся з її обличчям у голові.
І відтоді не міг позбутися відчуття, що вона дивиться на мене звідти, з води, і чекає.
На кого — я не знав.
Можливо, на мене.
Можливо, на когось іншого, кого я мав намалювати, але ще не вмів побачити.
Телефон задзвонив знову.
Юля.
Я подивився на екран, зітхнув і відповів.
— Так, я живий.
— Максиме, ти де?
— Вдома.
— Це я вже зрозуміла. Ти в галерею коли?

Я глянув на майстерню.
На розкидані пензлі.
На сорочку, яку треба було попрасувати ще вчора.
На картину.
— Скоро.
— Ти завжди кажеш «скоро», але в твоєму розумінні це часовий проміжок від п’яти хвилин до кінця світу.
— Мені подобається, що ти мене так добре знаєш.
— Мені не подобається, що я тебе знаю. Приїжджай до дванадцятої. І не забудь каталоги.
Я заплющив очі.
Каталоги.
— Звісно.
— Ти забув каталоги?
— Ні.
— Макс.
— Я пам’ятаю, де вони.
— Це не те саме, що взяв.
Вона поклала слухавку.
Я ще трохи постояв у тиші.
Потім повернувся до майстерні, підійшов до картини й торкнувся пальцями нижнього краю рами.
Фарба давно висохла.
Полотно було холодне.
— Ну що, — тихо сказав я. — Поїдемо знайомитися з людьми?
Дівчина у воді, звісно ж, нічого не відповіла.
Але мені раптом здалося, що зелені глибини за її спиною ворухнулися.

Ця дівчина була майже в усіх моїх картинах. Десь повністю, десь тільки натяком – рука, пасмо волосся, блиск очей. Для мене це не було дивним, я з нею ніби зрісся.
Дивним було те, що з кожною новою картиною вона ставала… старшою. Ніби я зустрічав її не вперше, а просто згадував.
Спочатку було тільки обличчя.
Потім очі.
Світлі. Майже прозорі.
Я довго не міг зрозуміти, що з ними не так, поки одного вечора не намалював зіниці й не відсунувся від полотна.
Вертикальні.
Я навіть розсміявся.
— Молодець, Максе. Дівчина-мавка, кішка чи Зміївна? Визначайся вже.
Наступного дня переробив їх на звичайні.
Подивився.
Ні.
Було не те.
Знову стер.
І намалював такими, як вони з’явилися в мене в голові.
Відтоді більше не чіпав.
Ю якось побачила картину ще незакінченою.
Довго мовчала.
Потім запитала:
— Це хтось конкретний?
— Якби знав, сказав би.
— Закохався уві сні?
— Це було б значно простіше.
Вона тоді тільки фиркнула.
— Художники.
Наче це пояснювало абсолютно все.
Може, й пояснювало.
Я давно помітив одну річ.
Картини, які народжувалися з голови, виходили акуратними.
Красивими.
Технічно правильними.
І майже завжди залишалися непроданими.
А ті, які ніби самі просилися на полотно, я писав довше, злився на них, кілька разів хотів переписати, але саме біля них люди зупинялися найдовше.
Наче бачили кожен щось своє.
Я перевів погляд на годинник.
Якщо ще трохи стоятиму тут, Юля приїде раніше за мене й знову скаже, що художники мають дивовижний талант запізнюватися навіть на власні виставки.
Телефон тихо завібрував.
Юля.
Я навіть не здивувався.
— Ну?
— Ти вже виїхав?
— Майже.
— Максе.
— Що?
— Не бреши мені.
Я мовчки подивився на босі ноги.
На чашку, яка ще стояла на столі.
На картину.
— Я збираюся.
— Ага.
Вона теж помовчала.
— Я зараз скажу одну дуже неприємну річ.
— Кажи.
— Якщо через сорок хвилин тебе не буде в галереї, я повішу головну картину сама.
— Не смій.
— То їдь.
І поклала слухавку.
Я ще кілька секунд дивився на темний екран.
Потім перевів погляд на полотно.
Дівчина дивилася кудись повз мене.
Ніби слухала зовсім інший голос.
Я сам не знаю, чому підійшов ближче.
Майже впритул.
Так близько, що вже не бачив усієї картини, тільки її очі.
І саме в ту мить мені здалося…
Ні.
Я був майже впевнений.
На поверхні води, яку я сам намалював, розійшлося маленьке коло.
Таке, ніби туди впала крапля.
Я завмер.
Минуло кілька секунд.
Нічого.
Звичайна фарба.
Звичайне полотно.
— Перевтомився, — тихо сказав я сам собі.
Хотілося в це повірити.
Я відступив на крок.
Узяв куртку.
Ключі.
Ще раз глянув на картину.
І раптом упіймав себе на абсолютно безглуздій думці.
Мені було незручно залишати її саму.
Я навіть посміхнувся.
— Все. Досить.
Сказав це картині.
Не собі.
Зачинив майстерню й пішов до ліфта.
А за моєю спиною у квартирі залишилося полотно з дівчиною, ім’я якої я ще не знав.
Але чомусь був майже впевнений, що колись вона сама мені його скаже.