Пролог

Наелі

Я не люблю прокидатися від дощу.
Не тому, що не люблю дощі. Люблю. Після них повітря стає таким чистим, ніби весь Веяр за ніч добре вимили й повісили сушитися на сонці.
Просто Тірі щоразу вирішує, що дощ — це чудова причина прийти мене будити.
Якщо я ще не прокинулась, він неодмінно допоможе.
Сьогодні от допоміг хвостом.
Я відчула холодний ляпас по щоці, розплющила очі й побачила перед самим носом мокру морду.
— Навіть не думай, — пробурмотіла я, ще не зовсім прокинувшись.
Тірі подумав.
І лизнув мене.
— Фу…ти тхнеш рибою.
Він задоволено фиркнув.
Не знаю, чи існує на світі істота, яка настільки пишається тим, що розбудила когось о світанку.
Я сіла на ліжку. За вікном шумів дощ. Великі краплі стікали по листю срібнолисту, збігали одна за одною й губилися в траві. З вікна було добре видно маленький струмок, який після кожної зливи вирішував, що він уже майже справжня річка.
Мати казала, що вода завжди користується нагодою стати більшою і сильнішою.
Мені здається, вона й про мене так думала.
— Наелі! Ти прокинулась?
Ну от. Так, я прокинулась, мамо.
— Наелі!
— Я чую!
— Якщо чуєш, то чому мовчиш?
Бо якби я відповіла відразу, ти б усе одно знайшла ще щось, про що можна спитати.
Але цього я, звісно, не сказала.
— Уже йду!
Тірі зістрибнув на підлогу й побіг до дверей. Зрадник. Мені залишалося тільки вдягнутися й піти слідом.
Моя зграя завжди прокидалася раніше за мене. Не тому, що вони всі були страшенно працьовиті. Просто їм чомусь подобалося вставати тоді, коли сонце ще тільки думає, чи варто сьогодні показуватися.
Я цієї любові не розуміла і не поділяла. Особливо після ночей, коли мені знову снився він.
Зелені очі. Трохи втомлений погляд. Темне волосся. І дивне відчуття, ніби він шукає саме мене.
Щоразу все закінчувалося однаково. Він усміхався. Так спокійно, ніби ми справді знайомі.
І говорив до мене:
— Міро…
Перші кілька разів я прокидалася страшенно сердита.
Навіть тихенько шепотіла собі під ніс:
— Я — Наелі.
Наче від цього чуже ім’я могло стертися з моєї пам’яті і сон можна було побачити заново.
Не стерлося. Сни приходили знову. І щоразу він називав мене так само.
Потім я почала придивлятися.
Уві сні в мене були інші руки. Спочатку я помітила пальці. Вони були коротші. Не такі гнучкі.
Я навіть пробувала повторити вдень ті рухи, які робила там. Не виходило.
Потім помітила шкіру. Вона теж була іншою. Я довго не могла зрозуміти, чому мене це так зачепило.
А потім раптом стало ясно.
То була не я. Принаймні… не зовсім. І від цього ставало ще дивніше.
Бо якщо це не я, то чому мені так хочеться хоча б раз почути від нього:
— Наелі.
Не “Міро”.
Саме “Наелі”.
Я нікому не розповідала про ці сни.
Не тому, що боялася. Просто знала, що буде далі. Старші люблять усе пояснювати.
Якщо відповідь уже існує — добре. Якщо не існує…вони все одно знайдуть якусь таку, після якої всім стане спокійніше.
Я не хотіла, щоб мене заспокоювали, я хотіла зрозуміти, що зі мною відбувається і до чого ці сні.
— Знову задумалась?
Я аж здригнулася.
Ліра стояла поруч із кошиком водяних ягід.
— Ти мене налякала.
— Це непросто.
— Чому?
— Бо ти зазвичай сама десь далеко.
Я показала їй язика. Вона засміялася. Ліра взагалі сміялася набагато частіше за мене.
І набагато голосніше. Іноді мені здавалося, що вона народилася спеціально, щоб сміятися і веселити всіх навкруги.
Після сніданку дощ втихомирився. Саме настільки, щоб мені захотілося піти до Малого озера.
Насправді причина була зовсім інша. Малому озеру я розповідала те, чого не говорила нікому. Не тому, що вода відповідала. Хоча…
Іноді мені здавалося, що вона слухає уважніше за багатьох Сеорі.
Тірі, звісно, поплентався за мною.
Він завжди робив вигляд, ніби це я його супроводжую.
Насправді ж боявся, що без нього я знайду щось цікаве.
І, чесно кажучи, мав для цього всі підстави.
Бо зі мною постійно траплялися якісь дивні історії.

До Малого озера було недалеко.
Якщо йти нормально.
Я, звісно, нормально не йшла.
Спочатку зупинилася біля старої верби, бо з її нижніх гілок після дощу звисали прозорі краплі, великі й круглі, мов маленькі скляні рибки. Потім Тірі раптом сунув носа під коріння і почав так люто фиркати, ніби там сидів щонайменше болотяний змій.
Там сидів жук.
Жук був більший за Тірін ніс, але менший за його гордість, тому Тірі все одно переміг.
Потім я помітила на стежці слід.
Не лапу. Не копито.
Просто тонку смугу на мокрій землі, наче хтось тягнув за собою мокру мотузку.
Я присіла.
Смуга починалася біля кущів срібнолисту й тягнулася до води.
— Тірі, ти це бачиш?
Тірі вже був по коліна в траві й удавав, що нічого важливішого за жука в його житті не існує.
Я торкнулася землі пальцями.
Холодна.
Дивно холодна.
Після дощу земля завжди була прохолодною, але тут мені здалося, ніби я сунула руку в глибоку воду.
І саме в ту мить озеро ворухнулося.
Не хвилею.
Хвиля приходить зверху. Від вітру, від дощу, від камінця, який кинув хтось від того, що нудно.
А ця ворухнулася зсередини.
Вода біля берега піднялася маленьким горбом, ніби під нею щось повільно переверталося уві сні.
Тірі перестав ганяти жука.
Підняв голову.
І тихо загарчав.
— Не починай, — сказала я, хоча в мене самій по спині вже полізли мурашки.
Вода знову ворухнулася.
Цього разу ближче.
Я мала піти.
Мати завжди казала: якщо вода поводиться не так, як повинна, не треба стояти й дивитися, поки вона вирішить пояснити.
Дуже розумна порада.
Шкода, що я згадала її тільки після того, як зробила крок уперед.
Біля самого берега щось блиснуло.
Спочатку я подумала, що це риба.
Потім — що сонце нарешті виглянуло з-за хмар і влучило в якийсь камінь.
Але сонця не було.
І риба не лежала нерухомо на дні.
Я нахилилася нижче.
Під водою, між темним мулом і тонкими водяними травами, лежало щось кругле.
Наче медальйон.
Або луска від дуже великої риби, яка чомусь вирішила носити прикраси.
— Тірі, стій тут.
Він подивився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому залишитися без сніданку.
— Стій, я сказала.
Тірі фиркнув.
А потім, звичайно, поліз за мною у воду.
Я зайшла по щиколотки.
Вода була крижана.
Не просто холодна після дощу. Вона обпекла шкіру так, що я мало не відсмикнула ногу.
Але кругла річ лежала зовсім близько.
Я присіла, простягнула руку й торкнулася її.
У ту ж секунду вода навколо мене стала темною.
Озеро зникло.
Берег зник.
Тірі теж.
Я не відчула, як мене тягне вниз. Не встигла злякатися. Просто раптом опинилася десь, де не було ні дощу, ні трави, ні запаху мокрого срібнолисту.
Тільки вода.
Всюди.
Вона була навколо мене з усіх сторін.
І у воді — світло.
Тьмяне, зеленкувате, схоже на те, яке лишається біля берега озера перед темнотою.
Я зависла в цій воді, не відчуваючи тіла.
Навіть дихати не треба було.
А потім побачила його.
Він стояв на березі.
Не нашому.
Там була тверда сіра земля, висока темна трава і дерева, яких я ніколи не бачила. Їхні стовбури були тонкі, а листя дрібне, наче хтось нарізав його з темного паперу.
Чоловік дивився просто на мене.
Зелені очі.
Темне волосся.
Той самий трохи втомлений погляд.
У мене всередині все стиснулося так сильно, що я нарешті згадала, як дихати.
Він зробив крок ближче до води.
Підняв руку.
І я теж підняла свою.
Між нами була тільки тонка, прозора поверхня.
Наче скло.
Наче вода.
Його губи ворухнулися.
Я вже знала, що він скаже.
Міра.
Але цього разу він не вимовив нічого.
Він лише дивився.
Довго.
Так, ніби впізнав мене.
Не ту дівчину зі снів.
Мене.
І тоді щось холодне обхопило моє зап’ястя.
Я рвонулася назад.
Світло тріснуло.
Вода навколо мене зім’ялася, наче хтось стиснув її в кулаці.
Я впала на берег Малого озера, захлинаючись повітрям.
Тірі голосив так, що, мабуть, було чутно усім зі зграї.
Моя долоня була стиснута в кулак.
Я розтиснула пальці.
На шкірі лежала кругла пластинка.
Темна, гладка, з тонкими лініями по краях.
Вона була холодна.
І на ній, під шаром води, ніби ворушилося світло.
— Наелі?
Я завмерла.
Голос долинув зі стежки.
Ірай.