Пролог

Наелі

Коли я була маленькою, кожного року у період літніх дощів мені завжди снився один і той самий сон: я живу зовсім у іншому місці, де люди не схожі на тих, кого я знаю, будинки високі як небо, навкруги шумно від натовпу і дивних блискучих створінь. Уві сні мене нічого не дивувало, ніби це моє звичне оточення. Там я завжди кудись спішила, нервово біжучи або просто швидко йдучи крізь таких же швидких людей. «Людей» це теж було не моє слово, але уві сні воно було звичним і правильним для опису всіх тих, хто був навколо. Прокидалась я завжди тоді, коли підходила до будинку, вхід у який зникав переді мною кудись в сторону, а на зустріч мені виходив чоловік із зеленими очима і чорним волоссям. Він посміхався і казав «Міро». Я прокидалась із сильним відчуття жалю, що я не бачу цього чоловіка поряд. Це було абсурдно, адже у нашій зграї чоловіки і жінки жили окремо і ніхто не жалів за цим, тим паче, що я була ще геть мала, для того, щоб розуміти якісь взаємодії між статями. Але відчуття жалю за цим невідомим чоловіком переслідувало мене кожного разу до поки не переставали йти літні зливи.

Коли дощі закінчувались, сни зникали.

Спочатку я цьому раділа. Мені здавалося, що так і має бути: якщо вода з неба перестає падати на наші дахи, якщо земля більше не парує під ногами, якщо срібний очерет на берегах знову стоїть рівно і не хилиться від важких крапель, то й чужі сни повинні відступати туди, звідки прийшли. Але проходило декілька днів, і я починала відчувати порожнечу. Не таку, як після голоду чи сварки, а якусь дивну, тонку, майже соромну. Ніби я сумувала не за сном, а за місцем, яке мало бути моїм, але чомусь не стало.

Я нікому про це не розповідала.

У дитинстві я взагалі багато про що мовчала. Не тому, що була дуже розумною чи потайною. Просто досить рано зрозуміла: дорослі люблять прості пояснення. Якщо дитина боїться темряви — їй кажуть, що в темряві нічого немає. Якщо дитина плаче — їй кажуть, що все мине. Якщо дитина бачить дивний сон — їй кажуть, що сни нічого не значать. А мені не хотілося, щоб мій сон нічого не значив. Навіть тоді, коли я ще не розуміла, чому він для мене такий важливий.

Мене звати Наелі.

Це імʼя мені дала не мати, як давали більшості дітей у нашій зграї, а стара Ірай, яка приймала мене під час першої великої зливи того літа. Вона казала, що коли я народилась, у всіх чашах із водою по хаті пішли кола, хоча ніхто їх не торкався. Мати завжди посміхалась, коли це чула, і казала, що Ірай любить робити зі звичайних подій легенди. Але я бачила, що сама вона теж не вважає це звичайним.

Сеорі до води ставились спокійно, але обережно. Ми не поклонялись стихіям, як іноді робили далекі гірські племена, і не боялись їх, як малі діти бояться нічних летунів під дахом. Стихії були частиною тіла. Хтось народжувався ближче до води, хтось до вогню, хтось до повітря, хтось до землі. До Другого Пробудження це відчувалось слабко, більше як схильність, ніж сила. Водні діти любили сидіти біля річок і легко знаходили шлях у тумані. Вогняні швидко злились, швидко сміялись і постійно мали гарячі долоні. Повітряні не могли довго всидіти на місці, а земні, навпаки, здавались такими спокійними, що іноді хотілося штовхнути їх у плече просто щоб переконатися, що вони живі.

Я була водною. Це всі знали ще до того, як я навчилась ходити.

Вода мене не просто заспокоювала. Вона була для мене чимось на кшталт старшої сестри, яка не говорила словами, але все одно весь час була поруч. Я любила озера після дощу, коли поверхня ще темна і важка, а в глибині відбивається небо. Любила струмки, які бігли між камінням так швидко, ніби дуже поспішали розповісти комусь важливу новину. Любила навіть калюжі, за які мене часто сварили, тому що я могла присісти над ними посеред стежки і дивитися так довго, що дорослі починали нервувати.

Мати казала, що я слухаю воду.

Я думала, що чекаю.

Чого саме — не знала.

Одного разу, коли мені було років девʼять, я втекла від інших дітей до малого озера за очеретом. Вони тоді грали у Друге Пробудження і змусили мене бути землею, бо ніхто не хотів програвати воді. Я стояла посеред галявини, поки мене умовно розбивали вогнем, розвіювали повітрям і засипали камінням, і відчувала себе дурною. Земля з мене виходила ніяка, навіть у грі. Я злилась, але не так сильно, щоб сваритись, тому просто пішла.

Біля озера було тихо. Срібний очерет шелестів сам до себе, мошки кусали щиколотки, а вода лежала нерухомо, як натягнута темна тканина. Я сіла на плаский камінь, опустила ноги у воду і нахилилась вперед, щоб подивитися на своє відображення.

Обличчя в мене було звичайне для Сеорі. Світла шкіра з легким срібним відливом, великі очі, темне волосся, яке після дощу ставало майже синім. Зіниці вузькі, витягнуті, як у всіх дітей нашої зграї. Я ніколи не думала про це як про щось особливе. Особливим мені тоді здавалось тільки те, що іноді у снах мої руки були іншими.

Вода здригнулась.

Спочатку я подумала, що це риба. Потім — що впала крапля з очерету. Але відображення змінилось не так, як змінюється вода від руху. Воно ніби повільно перестало бути моїм.

Очі стали меншими. Зіниці круглими. Шкіра втратила сріблястість і стала теплою, звичайною, майже рожевою. Волосся посвітлішало, ніби його довго тримали на сонці. Це все ще була я, але водночас не я. Доросліша. Втомленіша. У дивному одязі, який щільно облягав плечі. Вона сиділа за прямокутним столом і дивилась кудись убік, ніби слухала когось, хто їй давно набрид.

Я так різко відсахнулась, що впала спиною на мокру траву.

Декілька митей просто лежала і дивилась у небо. Наді мною пливли важкі хмари кольору старого попелу. Десь далеко крикнув нічний летун, хоча була ще не ніч. Потім я обережно піднялась і знову зазирнула у воду.

Там була тільки я.

Мала, налякана і дуже зла на себе.

Бо перша думка в мене була не про те, що я побачила щось неможливе. Перша думка була: «Тепер зі мною точно щось не так».