Глава 8

Минали тижні. весна ніжно ступала слідом за  зимою але ще не спішила пускати літо. Надивившись на максима з Ліаною, Айвен вирішив, що дружбу треба практикувати. Саме так, буквально — як вправу.
Почав він із того, що зранку з’явився перед Максимом із серйозним обличчям і… простягнув руку.
— Доброго ранку, друже, — урочисто сказав він. — Я готовий до… дружнього контакту.
Максим, ще напівсонний, з чашкою кави в руці, кліпнув очима.
— Ти зараз хочеш потиснути мені руку… чи викликати на дуель?
Айвен розгубився, подивився на свою долоню та простягнув її назад.
— У книжках і фільмах друзі так роблять. Потиск — знак довіри.
— Ну що ж, — Максим зітхнув і потиснув руку. — Вітаю. Ти щойно став офіційно нормальним.
Айвен засяяв.
— Вийшло? Я зробив дружбу правильно?
— На трійку з плюсом, — хмикнув Максим. — Без крові — це вже добре.
Трохи пізніше Айвен вирішив піти далі. Він уважно спостерігав за Ліаною і Максимом: як вони жартують, як мовчать разом, як не напружуються, як їм легко.
Айвен зробив висновок: дружба = бути поруч.
Тож він почав бути поруч. Усюди.
Ліана миє посуд — Айвен стоїть поряд, мов тінь.
— Тобі щось потрібно? — питає вона.
— Ні. Я практикую присутність, — серйозно відповідає він.
Максим читає новини — Айвен сідає поруч, майже впритул.
— Ти спеціально порушуєш мій особистий простір? — бурмоче Максим.
— А він у тебе є? — щиро дивується Айвен. Найкраще вийшло з жартами. Точніше… майже.
Під час обіду Максим сказав:
— Щось я втомився, як кінь.
Айвен миттєво підвів голову.
— Але ти не кінь. Я перевіряв. У тебе немає копит.
Ліана пирснула сміхом, закривши рот рукою.
— Айвене… це образний вислів.
— Образний… — задумливо повторив він. — Тобто неправдивий, але дозволений?
— Приблизно, — сказала вона крізь сміх.
Пізніше Айвен спробував зробити дружній комплімент. Він дуже довго думав, після чрго сказав Максимові:
— Ти виглядаєш… стабільно. Це добре. Стабільні люди не зраджують.
Максим на мить замовк.
— Знаєш, це найдивніший комплімент у моєму житті… але дякую.
Айвен кивнув, явно задоволений.
— Я вчуся.

Тому вирішив закріпити матеріал.
Після обіду він з’явився з блокнотом та олівцем.
— Я веду нотатки, — пояснив він Ліані. — «Дружба: спостереження і висновки».
— Айвене… — вона ледь стримувала сміх. — Це не контрольна робота.
— Але якщо я не зафіксую помилки, то повторю їх, — серйозно відповів він і щось швидко записав.
Максим заглянув через плече.
— Що там?
Айвен зачитав:
— Пункт перший. «Друзі можуть мовчати разом і не відчувати загрози».
— О, — Максим кивнув. — Це, до речі, правда.
— Пункт другий. «Друзі іноді ображають одне одного, але без наміру знищити».
— Тут теж влучно, — хмикнув він.
Айвен сяяв. Але далі стало… складніше.
Коли Максим випадково перечепився об відро і вилаявся, Айвен миттєво підійшов і сказав:
— Не хвилюйся. Ти впав красиво. Я б оцінив на сім з десяти. Наступного разу треба більше грації.
Максим сидів у пилюці й дивився на нього мовчки і зрохи злий.
— Це була спроба підтримки?
— Так. Я читав, що треба говорити щось підбадьорливе.
— Наступного разу просто спитай «ти цілий?» — порадив Максим.
Айвен уважно записав.
— Прийнято.
Найкумедніше сталося ввечері, коли Ліана засмутилася через зламану гілку молодої яблуні.
Айвен підійшов, поклав руку їй на плече — занадто різко та механічно, і сказав:
— Не переживай. Яблуня смертна. Як і все.
Ліана спершу завмерла, а потім розсміялася так, що мусила сісти.
— Айвене… це не зовсім заспокоює.
Він розгубився.
— Але ж це правда.
— У дружбі, — м’яко сказала вона, — важлива не лише правда. А ще — тепло.
Айвен кивнув, ніби почув щось дуже важливе.
Коли сонце почало хилитися до обрію, Максим непомітно підійшов до Ліани. Вони відійшли трохи вбік, ближче до старої груші.
— Слухай, — тихо сказав він. — Мені здається, йому потрібен не список правил. А досвід.
— Я теж про це думала, — відповіла вона. — Дружбу не поясниш формулою.
Максим усміхнувся.
— Тоді давай зробимо найпростіше. Пікнік. Тут, на дворі. Без шику, я знаю, ти його не любиш. Просто ми троє.
— І поговоримо з ним, — додала Ліана. — По-справжньому.
— Так, без визначень. Хай відчує.
Вони переглянулися — змовницьки, тепло.
Айвен у цей момент сидів на ґанку й дивився на небо, ніби намагався зрозуміти, чому воно змінює колір. Максим підійшов до нього.
— Айвене, у нас є план.
— Це пов’язано з дружбою? — миттєво насторожився той.
Ліана усміхнулася.
— Так. Але без блокнота.
Айвен повільно відклав його вбік.
— Добре… Я готовий.

Пікнік розклався прямо на зеленому подвір’ї. Трава ще волога від вечірньої роси, але тепла від денного сонця. Ліана розстелила покривало, поставила кошик із хлібом, сиром і яблуками. Максим підсів поруч із нею, а Айвен, трохи збентежений, стояв на відстані, уважно спостерігаючи.
— Ось так, — сказала Ліана, розкладаючи їжу. — Дружба — це не формули, не правила, не списки. Це коли ти поруч, коли можеш мовчати і все одно бути зрозумілим.
Айвен нахилив голову.
— Мовчати? Але як тоді зрозуміти, що я роблю правильно?
— Правильно не завжди відчуваєш словами, — пояснила Ліана. — Дружба — це коли ти підтримуєш, навіть якщо не знаєш, що робити. Коли радієш чужій радості і сумуєш у разі біди.
Айвен присів на край покривала, намагався відтворити її рухи, робив маленькі жести — допомагав переставляти кошик, брав яблуко і простягав Ліані, трохи ніяково, але щиро.
— Пункт третій, — промовив він, — «Дружба — це допомагати, навіть якщо не зрозуміло, як».
— Саме так, — посміхнулася Ліана. — А ще - це сміх разом.
Айвен розплющив очі:
— См... сміх?
— Так, — підтвердив Максим. — Навіть якщо ти вперше падаєш у траву, і ніхто не ображається, а лише сміється з цього разом, але всеодно допомагаєш підвестися.
Вони разом подивилися на бузкове небо, де вже з’являлися перші зорі. Здавалося, саме небо тихо слухало їхню розмову, фарбуючи вечірні хмари у ніжні кольори. Айвен сидів поруч і намагався вловити ці відчуття — тепло, спокій, взаємну підтримку. Він трохи відійшов, щоб самостійно оглянути зоряне небо. Максим нахилився до Ліани, та тихо сказав:
— Якщо дружби його треба навчати, розказувати та показувати детально… — він зробив паузу, усміхнувшись, — то що буде з коханням?
Ліана усміхнулася, дивлячись на зірки. Максим тихо зітхнув, і вони разом ще хвилинку мовчки дивилися на зоряне небо, відчуваючи, урок, який не можна занотувати, урок, який можна лише відчути.
Айвен намагався повторити дрібні дружні жести, підніс травинку Ліані, потім Максимові — і в його рухах, ще трохи невпевнених, з’являлася щирість.
Наступного ранку Айвен вирішив, що треба продовжити «практикувати дружбу». Він підкрався до Максима з усмішкою, що мала здаватися щирою, і простягнув йому яблуко.
— Для… друга, — промовив Айвен гордо.
Максим взяв яблуко і злегка підняв брову:
— Дякую… Тобі треба навчитися подавати без напруження.
Айвен нахилився вперед, намагаючись повторити рух Ліани з вечора пікніка, позлопування по плечу. Та замість легкого жесту він випадково використав більше сили ніж потрібно, і яблуко з руки максима злетіло прямо на голову Ліани, що проходила повз.
— Аййй! — скрикнула вона, трохи в шоці, але швидко розсміялася. — Айвен, ти знову зіпсував момент!
— Ні, це… спеціальна дружня перевірка, — швидко відповів Айвен, намагаючись виправдатися. — Я… перевіряв твою реакцію.
— Ти, мабуть, навчишся дружби лише через катастрофи, — сміючись, прокоментував Максим.
Айвен похитав головою, серйозно:
— Катастрофи теж частина дружби. Тільки… контрольовані.
Ліана, присіла на ліжко, похитала головою і сміялась до сліз:
— Ой, Айвен… Ти ще не зовсім зрозумів, що дружба — це не тільки про увагу і дії, а й про розуміння та терпіння.
— Я розумію, — відповів Айвен і спробував обережно взяти Максима за руку, щоб «практикувати дружню підтримку». Але Максим відскочив.
— Е-е, добре, — сміючись, сказав Максим. — Поступово.
Айвен присів на край ліжка, задумливо спостерігаючи за ними:
— Тобто… дружба — це не завжди легко. І іноді треба просто пробувати, навіть якщо виходить смішно?
— Точно, — підтвердила Ліана. — Іноді найцінніші уроки приходять через хаос.