Глава 6

Світанок розкривав перші промені над селом, і ранкове повітря пахло ще прохолодою і вологою. Ліана потяглася, наче пробуджуючи тіло від сну, але серце її билося швидше: сьогодні вона мала зустрітися з чаклункою. Далеко-далеко, за межами села, там, де стежки зникали серед старих дерев і туман опускався, мов ковдра, лежала хатина, що належала до легенд, які Ліана чула з дитинства. Ліана зібрала деяки речі, що були необхідними для подорожі. Зупинившись на виході зашоворила сама до себе:
— Я не можу йти одна, —  поклала руку на двері, — Це ж збіса далеко, та й чути чула про ту чаклунку…
Максим похитав головою, підсів на край ліжка і підняв ключі від своєї машини:
— Не думай навіть про це. Я підвезу тебе. Якщо щось станеться, ти не залишишся сама. Чи ти думала що так легко від мене здихаєшся?

Ліана лехко посміхнулась та рушила в сторону Максимового авто.

Вони рушили дорогою, де повітря ставало все прохолоднішим, а туман обволікав дерева й кущі, наче невидимі руки. Ліана стисла край куртки і глянула на Максима: він їхав спокійно, хоча здавалося, що навіть він відчуває легке тремтіння.
— Чула, що шлях до чаклунки… моторошний, — пробурмотіла Ліана.
— Не переживай, — Максим посміхнувся крізь ранковий туман. — Тут, я вже вивчив всі дороги та усі кілометри. Навіть темряві я не заблукаю.
Дорога звивалася через лісисті схили, колеса ледь чути грюкали по камінню. Старі дерева, вкриті мохом, виглядали наче сторожі, що стежать за кожним кроком, а туман ковзав між ними, створюючи дивні силуети. Здавалося, що земля сама дихає і шепоче. Місцями дорога перетворювалася на болото, де машина хлюпала водою. Ліана стиснула ремінь безпеки, бо відчувала, що тут кожен крок — виклик.
— Лі, — сказав Максим, спостерігаючи за її обличчям, — якщо щось здасться моторошним, просто дивись на мене. Ми разом.
Врешті, за останнім поворотом, ліс раптово розступився, і перед ними з’явилася хатина чаклунки. Вона стояла на невеликому пагорбі, ніби спеціально вибраному так, щоб перші промені сонця торкалися її даху. Ранковий туман м’яко стелився навколо, не лякаючи, а огортаючи простір, мов легка ковдра після сну. Вони вийшли з авто.
Будинок виявився зовсім не таким, як його описували в селі. Не моторошний, не темний — навпаки, теплий і затишний. Стіни з натурального дерева зберегли свій живий колір, лише трохи потемнілий від часу, але доглянутий, ніби їх регулярно торкалися дбайливі руки. Дах був вкритий плющем, який не душив будівлю, а прикрашав її, спадаючи зеленими хвилями, між якими пробивалося світло.
Вікна були широкі й чисті, без жодних темних штор — лише тонкі напівпрозорі фіранки, що ледве ворушилися від подиху ранкового вітру. У склі відбивалося сонце, і хатина здавалася живою, такою, що прокидається разом із лісом.
Навколо росли чагарники й дикі квіти — не хаотично, а так, ніби їх посадили навмисно. Вони не шурхотіли загрозливо, а тихо перегукувалися між собою, немов ділилися ранковими новинами. Пахло вологою землею, хвоєю і чимось солодким — можливо, сушеними травами, що висіли десь під стріхою.
Ліана оглянулась і повільно видихнула. Те напруження, яке стискало її груди всю дорогу, несподівано розтануло.
— Виходить, усі ті розповіді… — тихо сказала вона.
— Як завжди, перебільшені, — відповів Максим і стиснув її долоню. — Люди бояться того, чого не розуміють.
Хатина не лякала. Вона запрошувала. Ніби чекала саме на них — у цьому ранковому світлі, серед туману, який не ховав небезпеку, а бережно зберігав спокій.
Ліана видихнула. Коли двері відчинилися, світло від ранкового сонця зустріло її ясним сяйвом. На порозі стояла молода жінка з бездоганною шкірою, волоссям, що переливалося кольорами полуденного сонця, і очима, які світилися як весняна вода. Ліана відчула хвилю подиву та страху одночасно.
— Ліана, ти прийшла, — сказала чаклунка мелодійним голосом. — І хто це з тобою?
— Максим, мій друг, — Ліана кивнула на нього. — Він підвіз мене.
Максим усміхнувся, відчуваючи, що ця молода і прекрасна жінка, яка стоїть перед ними, наче несе у собі і загрозу, і неймовірну красу. Атмосфера лісу залишалася моторошно прекрасною, і тут, у присутності чаклунки, відчувався контраст: страх змішувався з магією і красою, яку важко було пояснити словами.
— Добре, — промовила чаклунка, — тоді заходьте. Далі подивимося, що можна зробити.
Ліана глибоко вдихнула. Максим схопив її руку.

—  Я піду з тобою —  ніжно подивися їй у очі. Разом вони переступили поріг старої хатини, і моторошна дорога залишилася позаду.

Хатина мовчала. Не тим тривожним мовчанням, яке лякає, а таким, що змушує говорити тихіше, ніби кожне слово тут могло прорости корінням. Дерев’яні стіни зберігали тепло, а з вікна тягнуло ранковим повітрям, насиченим запахом вологої землі й молодого листя.
Ліана сиділа, зчепивши пальці. Максим — поруч, трохи напружений, але уважний. Він не перебивав, лише іноді дивився на неї, ніби перевіряючи: тримається чи ні.
Чаклунка поставила на стіл чашки з трав’яним настоєм і лише після цього заговорила:
— Ви приїхали без нього, — сказала вона не запитально, а ствердно.
— Так, — кивнула Ліана. — Ми… не хотіли, щоб він чув це першим. Поки не зрозуміємо самі.
Чаклунка повільно сіла навпроти.
— Мудре рішення. 
Максим нахилився вперед.
— Скажіть прямо. Що з Айвеном? І що з цим можна зробити?
Жінка склала руки на столі.
— Розчаклувати Айвена можна. Але не ритуалом і не закляттям. Я не залишила йому “ключа”, бо ключ мав народитися в ньому самому. Це древня магія яка має зазирнути йому в самісіньке серце.
Ліана відчула, як у грудях щось стислося.
— Тоді навіщо ви взагалі його… 
— Бо він був жорстоким, — спокійно відповіла чаклунка. — Душа його чорна як ніч, а серце його наче камінь.
Вона підвела погляд.
— Він насміхався з чужої слабкості. Грався почуттями. Дивився на людей, як на фон для себе.
Максим стиснув щелепи.
— І ви вирішили зробити з нього… опудало?
— Я зробила з нього те, чим він робив інших, — м’яко сказала вона. — Предметом для сміху. Без голосу та без права бути почутим.
Ліана мовчала. Вона чомусь не відчувала гнів, відчувала жаль.
— Але я не прирекла його, — продовжила чаклунка. — Я встановила принцип.
— Який? — тихо спитала Ліана.
Біловолоса чаклунка піднялася й підійшла до вікна. За склом повільно плив туман який ніжно намагався обійняти будинок..
— Щоб розчаклувати Айвена, він має пізнати дружбу і кохання. Справжні, щирі, не вигідні, красиві, не на показ.
Максим насупився.
— Тобто він має закохатися?
— Ні, не обов'язково — вона обернулася. — Це не важливо.
Вона подивилася прямо на Ліану.
— Він має зрозуміти цінність самих почуттів, навіть якщо вони не належать йому.
— Як це? — Максим не приховував здивування.
— Дружбу він пізнає тоді, — пояснила чаклунка, — коли хтось залишиться поруч із ним не дивлячись нга його минуле, не дивлячись на те хто він. Він має навчитися бути підтримуючим, навчитись допомагати, підбадьорювати, і все це має йди зсередини.
Ліана повільно кивнула.
— А кохання?
Чаклунка зробила паузу.
— Кохання він може пізнати не тільки у власному серці. А і в серцях інших. Коли зможе прийняти, що чужа близькість — не загроза. Коли навчиться радіти за інших, не заздрити, не капостити.
У хатині стало тихо. Навіть туман за вікном ніби завмер. — Лише тоді, — додала вона, — магія втратить сенс. Бо він перестане бути тим, якойого я покарала.
Максим видихнув.
— Це… довгий шлях.
— Так, — погодилася чаклунка. — Але чесний.
Ліана підвела погляд.
— Скажіть… чому він з’явився лише зараз? Чари ж старі.
Чаклунка всміхнулася — вперше по-справжньому тепло.
— Бо магія спала.
— Спала? — перепитав Максим.
— За всі ці роки, — сказала вона, — опудало стояло на чужих полях. Його викидали, ламали, кидали в нього каміння, насміхались. Але ніхто не торкався його з наміром зберегти.
Вона подивилася на Ліану.
— А ти поставила його на свій город. Не як посміховисько, а як захист. Як частину дому.
Ліана відчула, як у горлі з’явився клубок.
— Я просто… не хотіла, щоб птахи псували розсаду.
— Саме так, — кивнула чаклунка. — Ти доторкнулася до нього без страху і без насмішки, і цим розбудила магію.
Максим перевів погляд з однієї на іншу.
— Тобто… якби не вона 
— Айвен і досі мовчав би, — закінчила чаклунка. — Але тепер шлях відкрито.
Вона подивилася на них обох.
— І від вас залежить, куди він приведе.
Ліана й Максим переглянулися. У цьому погляді було багато: страх, відповідальність і дивне відчуття, що відступати вже нікуди.
— Ми не залишимо його, — сказав Максим твердо.
Ліана лише кивнула.