Глава 5

Раптом Ліана почула тихі кроки на ґанку, потім стук у двері. Серце забилося ще швидше.
— Хто там? — тихо запитала вона, відчуваючи легке хвилювання.
— Ліана, це я… Максим, — пролунало знайомий голосець.
Вона швидко підвелася і відчинила двері. Максим стояв на порозі, трохи похмурий, з очевидною тривогою в очах. Він не приніс нічого, лише його погляд був глибоким, уважним.
— Щось не так? — запитала Ліана, помічаючи, як його погляд розсікає кімнату, ніби він відчував щось, що вона сама ще не усвідомила.
— Так… я не можу пояснити, але відчуваю, що ти не одна, — промовив він, трохи нахилившись вперед, його очі блищали в напівтемряві.
Ліана зітхнула і кивнула.
— Заходь, — сказала вона і відчинила двері ширше. — Ти не повіриш…
Максім увійшов, закривши за собою двері. Вони ненадовго замовкли, лише звук нічного вітру і тихого потріскування старої дерев’яної підлоги лунав у кімнаті. Ліана підвела його до вікна, де в місячному світлі він побачив його.
Світловолосий хлопець стояв на подвір’ї, його постать була трохи розмитою, майже ефірною, але привабливою. Максим нахмурився, відчуваючи щось магічне у повітрі.
— Опудало… — прошепотіла Ліана. — Він… він тут.
Раптом, мов промінь світла, хлопець розсипався на дрібні мерехтливі частки, які ніжно, але рішуче перенесли його всередину кімнати. Він опинився перед ними, майже на крок, але ще блищав магією, яка тихо тріпотіла навколо нього.
— Привіт, — промовив Айвен, його голос був теплий і мелодійний, хоча він трохи не звик до людської близькості.
Ліана здригнулася і посміхнулася:
— Привіт… я Ліана. Це… Максим. Мій друг.
Максим кивнув, трохи напружено, але в його очах читалася доброзичливість.
— Радий познайомитися, — сказав він і трохи відступив, дозволяючи їм розташуватися у кімнаті.
Айвен подивився на Максима і кивнув у знак поваги, потім обернув погляд на Ліану.
— Я… не хотів налякати, — сказав Айвен, його очі блищали. — Просто… я хотів бути поряд...чомусь.
Ліана відчула, як тепло розлилося по її грудях. Вона знала, що це магія, але одночасно відчувала його щирість.
— Все гаразд, — промовила вона, сміючись. — Ми звикли до несподіванок, так що… це теж пройде.
Максим посміхнувся, а Ліана додала:
— Айвен, це наша маленька нічна зустріч, тож будь чемний.
— Обіцяю, — відповів Айвен, і його посмішка стала більш людяною. 

Ніч зазирала кімнату, у м’яке жовтобіле світло лампи на столі. Ліана притисла коліна до грудей, сидячи на килимі поруч із Максимом, який обережно спостерігав за світловолосим хлопцем, що стояв трохи збоку, напівпригнувшись, ніби звик до того, що все ще спостерігають. Айвен дивився на них спокійно, але його очі світилися якимось неспокійним внутрішнім полум’ям — він сам ще не звик до власної людської форми після перетворення.
Ліана видихнула і тихо спитала:
— Добре… Айвен, почни з початку. Чому… чому ти став опудалом?
Хлопець на мить опустив погляд, збираючи думки. Його руки легенько торкалися країв столу, немов він боїться втратити баланс.
— Я… я не завжди був таким, — почав він, його голос трохи тремтів. — Колись я сміявся з інших. Насміхався. Мені подобалося бачити, як вони чстраждають, плачуть, або соромляться. Я думав, що це весело. А потім… потім з’явилася вона.
Максим нахилився вперед, спостерігаючи, як Ліана ковтнула повітря.
— Вона? — перепитав він.
— Чаклунка… — Айвен кивнув, трохи затремтівши. — Жінка зі старовинною магією, що живе на краю лісу. Кажуть, ніхто її не бачить, доки сама не захоче. Вона прийшла, коли я сміявся з… з простих людей. І сказала мені: «Як ти насміхаєшся з інших, хай і з тебе насміхаються».
Він зробив паузу, і в повітрі повисла напруга. Ліана відчула, як серце прискорюється. Максим нахилився ще ближче, його темне волосся майже торкалося плеча Ліани.
— І що сталося? — прошепотіла вона.
— Я прокинувся… і мене не було, — відповів Айвен тихо — Я став… опудалом. Слово «я» тоді майже зникло. Вона не залишила інструкцій, не сказала, як це можна зняти. Я лишився… як іграшка, за якою можна спостерігати та тримати в руках.
Ліана нахилилася трохи ближче, обережно торкаючись його руки, що все ще була холодною від магії, що не відпустила.
— І… ти не знаєш, як… — її голос зірвався на півслові.
— Ні. — Айвен похитав головою. — Я пробував все, що знав. Ранком прокидаюся, а це все ще я, але… не зовсім я. Тіло моє, але душа… наче замкнена десь поза ним.
Максим поклав руку на плече Ліани, як би підтримуючи, хоча сам відчував сум і співчуття.
— Ліано, — промовив він, — ми це розберемо. Разом.
Ліана глибоко вдихнула. Вона знала, що магія — її елемент, але і страх був великий: що, якщо спроби її зняти лише погіршать становище? Вона прикусила губу і поглянула на Айвена.
— Ти пам’ятаєш… хоч щось? — запитала вона. — Моменти до того, як це сталося?
Айвен закрив очі і важко зітхнув.
— Лише… відчуття. Як би я дивився на світ через скляний купол. Бачу, але не можу доторкнутися. Чую людей, але слова їх відбиваються від стін, які я не можу переломити. І сміх… він тоді звучав як відлуння мого власного.
Ліана нахилилася ближче, обережно, щоб не налякати його.
— Це жахливо… — промовила вона тихо. — Але ми знайдемо спосіб.
Максим кивнув і додав із легкою усмішкою, щоб трохи розрядити атмосферу:
— Ну, я не чаклун, але разом із Ліаною ми точно щось придумаємо. Можливо, тобі просто треба потрапити у правильний момент, коли магія слабка.
Айвен подивився на нього, трохи посміхнувшись, але його усмішка була сумною.
— Можливо… — тихо відповів він. — Але ця чаклунка… вона хитра. Вона заклала, що лише справжнє щире серце зможе розв’язати закляття. Може, не одне серце, а два.
Ліана здригнулася від думки про те, що її сила може бути ключем. Вона не знала, чи готова до такого. Але погляд Айвена, його очі, які зараз більше говорили ніж слова, змушували серце битися частіше.
— Тоді… ми будемо працювати разом, — промовила вона. — Крок за кроком.
Айвен кивнув і відчув невелику надію — таку, яку не відчував уже дуже давно.
Максим схилився, підморгнув Ліані і жартівливо сказав:
— Ну що ж, це буде наш маленький експеримент. Але якщо ти влаштуєш мені ще одну ніч із «опудалом», я можу почати скаржитися на твої магічні трюки.
Ліана розсміялася, і навіть Айвен посміхнувся. Атмосфера трохи розслабилася, але магічне напруження все ще висіло у повітрі.
Ніч продовжувалася, вони сиділи так, розмовляючи про минуле, теперішнє і спроби зрозуміти майбутнє. Вони знали, що попереду складний шлях, але разом він виглядав трохи менше страшним.
Ліана вже почала планувати наступний день: вона покаже Максиму, як вона доглядає за городом, і можливо… можливо вона знайде спосіб, як наблизитися до Айвена магічно, щоб знайти слабку точку у заклятті. Але зараз вони просто сиділи у кімнаті, і тримали один одного у теплій тиші, сміючись час від часу, підтримуючи, обережно торкаючись рук. Двоє друзів і хлопець, якого зачаклували Ніч була їхньою миттю паузи, перш ніж прийде справжнє випробування