Глава 3

Ліана прокинулася ще до світанку.
Не різко. Просто відкрила очі й кілька секунд дивилася в стелю, на знайому тріщинку над лампою, яку давно обіцяла замазати й так само давно не зробила. У хаті було тихо. Надто тихо, як для ночі, що закінчилася.
Їй снилося опудало. Або… не зовсім снилося.
Вона пам’ятала: як прокинулась серед ночі від відчуття, ніби хтось стоїть на городі. Не дивиться у вікно — просто є.
Вона тоді навіть підвелася, підійшла до шибки, відсунула фіранку. Опудало стояло на місці.
Але солом’яні рукави, які вона точно пам’ятала опущеними, тепер були трохи піднятими. Ніби він… зупинився на піврусі. «Вітер», — сказала вона собі тоді.
І все ж заснути одразу не змогла. 

Тепер, зранку, відчуття не зникло. Воно сиділо десь під ребрами, легке, лоскотливе, як перед важливою подією, про яку ще не знаєш. Ліана накинула светр, вийшла на ґанок босоніж, ступаючи по холодній дошці. Весна вже була справжньою — з запахом землі, сирості й обіцянкою тепла. Город чекав.
Опудало знову стояло рівно.
— Ну й добре, — пробурмотіла вона, більше для себе. — Стоїш — і стій.
Вона повернулася до хати, заварила каву, вже подумки перебираючи справи на день: розсада, полити, підв’язати, перевірити насіння, яке замочувала ще вчора…
Стук у двері. Ліана здригнулася. Не сильно, але достатньо, щоб пролити трохи кави на стіл.
— Та що ж таке… — буркнула вона і пішла відчиняти.
На порозі стояв він. Максим. Темне волосся, недбало зачесане назад, куртка явно дорожча за весь її гардероб разом узятий, і та сама усмішка — трохи винувата, трохи зухвала.
— Привіт, — сказав він. — Сподіваюсь, не розбудив?
— Уже ні, — Ліана примружилась. — А ти…?
— Ти вчора на базарі дещо загубила.
Він простягнув руку. На його долоні лежав маленький полотняний мішечок із зав’язаною мотузкою. Її мішечок. Той самий, куди вона склала насіння старих сортів — від бабці.
У Ліани в грудях щось м’яко стиснулося.
— Ой… — вона взяла його обережно, ніби боялася, що він розсиплеться. — Я й не помітила. Дякую.
— Та нема за що, — він знизав плечима. — Я ж казав, що допоможу. Просто подумав… якщо не сьогодні, то коли? Весна ж.
Він ковзнув поглядом їй за спину — на хату, на город, на опудало.
І на мить його брови ледь помітно зійшлися.
— Цікаве у тебе… — почав він, але замовк. — Господарство.
Ліана не знала чому, але їй раптом стало важливо, щоб він нічого не сказав про опудало.
— Звичайне, — відповіла швидше, ніж треба було. — Хочеш кави?
Він усміхнувся ширше.
— Якщо не боїшся пускати мажора на свою святу територію — із задоволенням.

В хаті було тепло й трохи безладно — не хаотично, а так, як буває в людей, що живуть самі й не мають звички когось вражати. Кружки різні, стільці не з одного набору, на підвіконні — розсада, якій уже явно бракувало терпіння.
— Ти все ще не купила нормальний кавник, — сказав він, спостерігаючи, як Ліана возиться з туркою.
— А ти все ще думаєш, що «нормальний» означає «дорогий», — не піднімаючи очей, відповіла вона.
Він усміхнувся. Не образливо. По-своєму тепло.
— Ми знайомі років… скільки? Вісім?
— Дев’ять, — поправила вона. — Ти тоді ще на тій своїй першій тачці приїхав. Пам’ятаєш, як застряг у багнюці?
— А ти замість того, щоб поспівчувати, фотографувала, — фиркнув він. — І сміялась.
— Бо це було смішно.
Він сів за стіл, відкинувся на спинку стільця, оглядаючи хату так, ніби знав кожну її тріщинку.
— Знаєш, — сказав він уже серйозніше, — сусіди знову бурчали. Мовляв, «приїхав пан, землю топче».
— Та хай, — Ліана поставила перед ним кружку. — Вони тебе не знають.
— І не хочуть, — знизав плечима він. — Для них я або «мажор», або «той, що не наш».
— А для мене — просто ти, — сказала вона спокійно. — Мій найкращий друг. Який іноді забуває, що світ не крутиться навколо його гаманця.
— І який допомагає тобі тягати мішки з картоплею, — підхопив він. — Баланс.
Вони на мить замовкли. Не ніяково — звично.
— До речі… — він зробив ковток кави. — Я з Алісою розійшовся.
Ліана підняла брову.
— Ого. А я думала, ви ще місяць протягнете.
— Я теж, — хмикнув він. — Але якось… втомились. Вона хотіла «більше статусу», я — менше драми.
— І хто кого?
— Обоє програли, — чесно відповів він. — Але нічого. Через тиждень знайду собі нову проблему.
— Ти невиправний.
— Зате послідовний.
Вона всміхнулась і похитала головою.
— Знаєш, інколи я рада, що між нами ніколи не було… цього.
— Романтики? — він глянув на неї уважно.
— Так. Бо ти — як дім. Безпечний. А не пригода.
— Фух, — він театрально видихнув. — Бо я вже злякався, що доведеться поводитися інакше.
Вони знову засміялися.
За вікном щось тихо шаруділо. Вітер? Птахи?
Ліана кинула короткий погляд у бік городу.
Опудало стояло нерухомо.
Але їй здалося — лише на мить — що солом’яна голова була трохи повернута в бік хати.
Вона кліпнула.
Видіння зникло.
— Ти щось побачила? — спитав він.
— Та ні, — вона швидко відвела погляд. — Просто весна.

Не знаючи, що весна цього разу принесе значно більше, ніж просто тепло.