Глава 2

Ліана нарешті дісталася свого маленького царства — городу, який займав майже весь куток її подвір’я. Сонце вже стояло високо, його теплі промені лагідно гладили рудий колір її волосся, а вітер, легкий і прохолодний, грайливо розвіював кілька пасм по обличчю. Кошик у руках трохи хитався, коли вона переступала через стару дерев’яну дошку, що слугувала мостиком через невелику канавку для поливу.
— Ну що ж, Ліано, час робити магію з насінням, — пробурмотіла вона сама до себе, коли ставила кошик на край грядки.
У кошику сиділи розсада помідорів, огірків і перців, декілька пакетиків із насінням моркви та салату, а ще маленький пластиковий контейнер із зеленню, який вона купила на базарі. Та, здавалося, що цей кошик живився її очима та енергією — від нього тягнув аромат свіжості і чогось такого, що обов’язково мало прорости.
Ліана присіла на корточки біля першої грядки, обережно взяла лопатку і почала роботу. Земля була пухка, трохи волога, пахла весною й обіцянками врожаю. Вона провела пальцями по верхньому шару ґрунту, відчуваючи, як дрібні крупинки осипаються між її пальцями, і трохи сміялася, бо їй здалося, що кожна крупинка намагається знайти своє місце у всесвіті.
— Ну що, мої маленькі зелені друзі, час рости, — тихо промовила вона, наче її слова могли пробудити сплячі паростки.
Поки Ліана працювала, у кутку городу стояло опудало. Воно було старе, зношене, з дерев’яними руками, що звисали, як ніби замерзлі, і з клаптиками старого одягу, що коливались на вітрі. Але Ліана давно звикла до його мовчазної присутності. Щоразу, коли вона відверталася або йшла до криниці, їй здавалося, що опудало спостерігає за нею, і, можливо, трохи схиляє голову у бік сонця, неначе дякує за те, що вона тут.
Раптом маленька пташка, яка сиділа на краю грядки, спробувала клюнути насіння моркви. Ліана схопилася на ноги і голосно махнула руками:
— Геть, пташко! Це мої паростки!
Пташка здивовано застигла на місці, а потім, роздратована, злетіла на сусідське дерево. Ліана сміялася сама над собою.
— Мабуть, я виглядаю як шалена відьма з віником, що ганяє пташок, — вона покрутила головою і знову присіла на коліна, щоб посадити огірки.
Вона витягала маленькі сіянці з контейнера, обережно відділяла корінці, саджала в землю, поливала. Кожен рух був повільним і уважним, майже ритуальним. Сонце вже піднімалося вище, а на небі літали хмаринки, що створювали легкий затінок.
— Мабуть, якщо дивитися на це зі сторони, це виглядає як магія, — знову пробурмотіла Ліана, посміхаючись.
Вона підв’язувала паростки до маленьких кілочків, встановлених ще вчора, і помітила, що опудало «трохи схиляє голову». Ліана підняла брову, озираючись навкруги.
— Хм, мабуть, це мені здається… — сказала вона.
Та всередині відчувалося щось інше. Наче присутність опкдала не була зовсім звичайною, але Ліана не надала цьому значення, відмахуючись і продовжуючи роботу.
Незабаром з’явився легкий запах свіжозрізаної трави і квітів із сусідньої ділянки, а вітер приніс запах землі після дощу, і це змусило її глибоко вдихнути, відчуваючи, що весна дійсно прийшла.
— Час перевірити, як ростуть помідори, — промовила вона і пішла до грядки з помідорами. Її рухи були плавні, ніжні, і навіть руки, вкриті землею, виглядали гармонійно.
Зупиняючись, прислухаючись до шелесту листя, їй раптом з кутка городу почувся тихий шурхіт. Ліана обернулася — опудало залишалося на місці, але здавалось, що його «одне око» чи вузол гілок трохи змістилися.
— Ти що, теж хочеш допомогти? — тихо спитала вона, майже сміючись.
Вона глянула на свій кошик і помітила, що декілька пакетиків із насінням опинилися на землі. Розсипане насіння змусило її посміхнутися ще ширше:
— Ну, добре, маленьке опудало, тепер ти і офіційний помічник. Тільки без шкоди, добре?
Вона почала збирати розсипане насіння, а пташки, як справжні маленькі хулігани, знову підлітали, сподіваючись скористатися нагодою. Ліана махнула руками, а вони здивовано піднялися в повітря, залишаючи за собою легкий сміх і шелест крил.
Вечір поступово наближався. Сонце стало більш теплим, злегка помаранчевим. Ліана поставила відро з водою поряд, сіла на маленьку лавочку і витерла обличчя долонею, відчуваючи задоволення від роботи.
— Хоч я і рудоволоса, але відчуваю себе справжньою чаклункою на своєму городі, — сказала вона сама собі і посміхнулася.
Опудало, як на доказ своєї присутності, трохи нахилило голову вбік, і Ліана відчула дивне тепло у грудях. Було відчуття, ніби цей дерев’яний страж городу щось розуміє, щось відчуває.
Вона підвелася і пішла поливати останні грядки, розмовляючи сама із собою та жартуючи над своїми дивними страхами:
— Хоч я й думаю, що ти звичайне опудало, але, якщо в тебе є душа — ти, будь ласка, не розказуй сусіду, що я сьогодні забула підв’язати огірки.
Повертаючись до лавочки, Ліана посміхалася. Город ожив навколо неї: паростки вигиналися назустріч сонцю, пташки вже спокійно сиділи на деревах, вітер грав її волоссям. Весна остаточно вступила у своє царство, і Ліана була готова до нового сезону — до нових пригод із землею, насінням і загадковим пугалом, яке, здавалося, не зовсім звичайне.

Ліана вже збиралася занести відро до сараю, коли знову почула той самий звук — не різкий, не лякаючий, а дивний, ніби хтось невпевнено переступив ногою по сухій землі. Вона завмерла, з лійкою в руках, і нахилила голову.
— Так, Ліано, — пробурмотіла сама собі, — або ти перевтомилася, або у тебе починаються галюцинації від любові до помідорів.
Вітер стих. Навіть пташки замовкли, наче хтось вимкнув звук у світі. Вона повільно обернулася.
Опудало стояло там само. Рівно. Мовчки. Абсолютно невинно.
— Добре… — вона звузила очі. — Дивимось на одне одного, так?
Вона зробила крок. Нічого. Другий. Теж нічого. Третій — і їй здалося, що рукав старої сорочки на пугалі… ворухнувся.
— Ні. Ні-ні-ні, — Ліана засміялася, але сміх вийшов нервовий. — Це просто вітер. Просто вітер. Весна, гормони, фантазія.
Вона рішуче підійшла ближче, взяла дерев’яну палицю, на якій воно було насаджене, і потягнула.
Опудало було важчим, ніж виглядало.
— Ого… — вона напружилася. — Ти що, з камінням усередині?
Дерево тихо скрипнуло, ніби… ніби хтось зітхнув.
Ліана застигла.
— Добре, — прошепотіла вона. — Якщо ти зараз заговориш, я… я просто сяду і прийму це як даність.
Нічого не сталося.
— От і чудово, — видихнула вона і знову потягнула.
Коли опудало нарешті звільнилося з землі, вона ледь не впала на спину. Довелося сісти просто на грядку, сміючись і бурмочучи щось про спорт і те, що давно треба було робити зарядку.
— Все, — сказала вона, важко дихаючи. — Ти переїжджаєш. Я вирішила. Будеш охороняти помідори ближче, бо ці пернаті нахаби мене доконають.
Вона поставила опудало ближче до центру городу. Трохи підправила солом’яне «волосся», підтягнула мотузки.
— Так краще, — сказала вона, відступивши на крок. — Навіть… симпатично. У тебе, до речі, характерний профіль.
Вона знову засміялася — легко, по-домашньому. Саме в цей момент щось змінилося. Повітря стало густішим. Теплішим. Наче сонце на мить стало ближче.
Ліана відчула це шкірою — тонке поколювання на руках, уздовж шиї, під ключицями. Вона ковтнула.
— Гаразд… — тихо сказала вона. — Це вже не смішно.
Опудало не рухалося. Але вона раптом чітко знала: воно її бачить.
Не очима — чимось іншим. Глибшим.
— Ти… — вона зупинилася, не знаючи, що сказати далі. — Ти ж просто… дерево. Солома. Старий одяг.
Вітер раптово зірвався, обійшов город колом, закрутився навколо опудала і стих так само раптово, як з’явився.
Ліана стояла, притискаючи руки до грудей.
— Окей, — прошепотіла вона. — Я зрозуміла. Сьогодні без кави, більше не можна.
Вона відступила, швидко зібрала інструменти й майже втекла до хати.
Увечері, коли сонце повільно ховалося за дахами, Ліана сиділа на кухні з чашкою чаю і дивилася у вікно.
Опудало було видно звідти. Воно стояло на новому місці. Рівно. Спокійно. І — вона була готова поклястися — трохи інакше, ніж удень.
— Ні, — сказала вона вголос. — Я не буду з тобою розмовляти. Навіть не думай.
Опудало мовчало.
— Бо це дивно.
Мовчання.
— І неправильно.
Мовчання.
— Але… — вона зітхнула, — якщо ти раптом… ну, гіпотетично… не просто опудало, то знай: я не з тих, хто ламає чужі таємниці. Я просто хочу гарний урожай.
Вона відвела погляд, саме тоді їй здалося, що опудало… усміхнулося. Не обличчям. Не формою. А самим повітрям навколо.
Ліана здригнулася.
— Д...Добраніч, — сказала вона тихо.
Весна вступала у свої права. А разом із нею — щось значно більше, ніж просто новий сезон.