Глава 1

Весна нарешті прийшла так, як ніколи раніше. Сонце пригрівало плечі Ліани, розпалюючи на шкірі ніжне тепло, а легкий вітерець грав її рудим волоссям, змушуючи його сяяти мов полум’я серед ще трохи сірого села. Вона стояла біля воріт, глибоко вдихаючи запах розтанулої землі і ще сирого ранкового повітря. Город вже починав оживати: зелень цибулі проглядала крізь землю, а маленькі сходи моркви виглядали наче крихітні пальчики, що тягнулися до сонця.
— Ну що ж, Ліано, — сказала вона сама собі, піднімаючи рюкзак на плечі, — сьогодні день великих рішень. Купимо насіння, розсаду і, якщо пощастить, я не повернуся додому з половиною базару у сумці.
Вона сіла на свій старий велосипед із кошиком спереду — рудий, трохи пошарпаний, але вірний. Вулиці села були напівпорожні, лише інколи якийсь кіт пробігав, а діти десь радісно ганяли м’яч. Ліана розважала себе роздумами про майбутній город: «Якщо морква знову виросте довжиною, як гірлянди на новий рік, буду кричати… але гарно буде, обов’язково гарно».
Базар зустрів її гомоном і запахами свіжої землі, трави та розсади. Люди обмінювалися новинами, продавці жваво торгувалися, а повітря було насичене сміхом і запахом зелені. Ліана першим ділом кинулася до відділу з розсадою, де вже чекали яскраві зелені паростки.
— Ну що, моя красуне, — лагідно промовила вона, нахиляючись над ящиком з помідорами, — ти виростеш у мій маленький червоний скарб.
— Ах, це щось нове? — почувся чоловічий голос поруч. Ліана підняла голову і побачила високого, темноволосого молодика у дорогому пальто, який із цікавою усмішкою спостерігав за нею.
Вона ледь не впустила пакет із насінням.
— Ой! Е-е… добрий день, — швидко сказала Ліана, випрямляючись. — Я… просто вибираю розсаду.
— Мажор-сусід, — подумала вона, пригадуючи чутки про нового жителя: багатий, усі дні на вечірках і жодної зв’язку з роботою, лише гаманець і власний статус. А тут він, стоїть як живий статуй і дивиться. Добрий, але… неприступний.
Ліана відволіклася на пакет з насінням: зелені стебла підморгували до неї якось дивно. Вона нахилилася, щоб краще роздивитися, і на мить здалося, що одне маленьке насінинко світиться легким жовтуватим світлом.
— Еге ж, я просто втомилася, — бурмотіла сама до себе. — Світло… насіння… Це… не сон?
Вона швидко відсунула пакет, вирішивши, що, мабуть, це просто гра світла. Але відчуття, що щось стежить, не полишало її.
Поки Ліана продовжувала вибирати розсаду, до неї підходив знайомий голос:
— Може, допомогти з вибором? — темноволосий мажор, який виявився не таким уже й страшним, лише трохи дивним у своїй доброзичливості.
Ліана стиснула губи, але не втрималася від усмішки.
— Може. Але попереджаю, я майстер торгівлі і не дам з себе зняти жодної копійки за дарма!
Він засміявся, і це був сміх без зловісних намірів — щирий, але злегка іронічний.
Після базару Ліана поверталася додому з кошиком, який ледве тримався на кермі велосипеда. Дорогою траплялися кумедні пригоди: коти, що намагалися підсидіти її колесо, кури, що вибігали просто під ноги, і випадкові зіткнення з іншими селянами, які сміялися разом із нею.Саме тоді, на краю села, серед розлогих дерев і перших квітів весни, Ліана помітила щось, що змусило її серце пропустити удар. Там, на полі, стояло невелике трясло — пугало, яке за дивним збігом обставин нагадувало знайомий силует з дитинства, і воно світилися м’яким світлом.
— Що ти таке? — тихо промовила Ліана, не наближаючись, бо серце її билося шалено. — Тільки не кажи, що це…
Дивлячись на нього, вона не могла зрозуміти, чи це жарт, чи магія весни вирішила нагадати про себе. Але у серці вона відчула, що пригоди лише починаються.