Глава 23. Без ілюзій

Глава 23. Без ілюзій

Вони не прокинулися щасливими.
Вони прокинулися в маленькій кімнаті з тонкими стінами, де чути було сусідів і трамвай за вікном. На підвіконні стояла одна чашка, бо другої поки не було. Кава була дешевою. Але гарячою.

Він спав неспокійно. Вона — легко, ніби вперше за довгий час дозволила собі не тримати оборону.

— Нам треба купити ще одну чашку, — сказала Марта, коли Данило прокинувся.
— І чайник, — додав він.
— І терпіння.
Він усміхнувся.

Грошей вистачало рівно настільки, щоб не панікувати. Данило знайшов тимчасову роботу — нічні зміни, склад, руки в мазуті, спина боліла. Марта працювала більше годин у кафе, інколи брала додаткові зміни.
Вони втомлювались. І сварились.

— Ти знову мовчиш, — сказала вона одного вечора.
— Я просто думаю.
— Про що?
— Про те, як зробити краще.
— Скажи мені, а не стінам, — відповіла вона втомлено.

Данило вчився говорити. Не одразу. Але вчився.
Марта вчилася не тягнути все на собі.
Інколи вони сиділи мовчки, кожен у своїх думках. І це більше не лякало.

Одного разу Данило приніс додому хліб і дешевий сир.
— Святкуємо? — спитала Марта.
— Перша зарплата, — сказав він. — Маленька, але чесна.

Вона обійняла його. Без пафосу. Просто міцно.
— Я пишаюсь тобою, — сказала тихо.
— Я теж собою, — відповів він. — Уперше.

Вони не говорили про майбутнє часто. Не будували замків. Просто жили.
Іноді було страшно.
Іноді — боляче.
Але не порожньо.

Одного вечора Марта сказала:
— Я більше не хочу бути сильною весь час.
— Тоді сьогодні буду я, — відповів Данило.

Він не обіцяв золотих гір.
Вона не чекала дива.

Їхнє кохання стало іншим — без ілюзій, але з повагою. Не яскравим, але глибоким. Не легким, але справжнім.
І цього було достатньо.

Бо справжнє щастя — це не коли все ідеально.
А коли ти знаєш, з ким готовий пройти навіть недосконалі дні.