Глава 22. Зустріч

Глава 22. Зустріч

Данило прийшов пішки.
Без поспіху. Без впевненості.
З відчуттям, що кожен крок — остаточний.

Марта чекала біля невеликої кав’ярні на розі. Тієї самої, де все почалося. Світло всередині було теплим, вікна запітнілі, а місто — трохи втомлене вечором.

Вона побачила його одразу.
Він був іншим. Не зовні — всередині. Без тієї невидимої броні, яка завжди була з ним раніше. Плечі трохи опущені, погляд відкритий.

Він зупинився за кілька кроків.
— Привіт, — сказав тихо.
— Привіт.

Вона дивилась уважно. Ніби вперше.
— Ти справді це зробив?
— Так.
— І не шкодуєш?
— Я боюсь, — відповів він. — Але не шкодую.

Вона кивнула. Повільно.
— Ходімо всередину, — сказала Марта. — Тут холодно.
Вони сіли біля вікна. Замовили дві кави. Звичайні. Без надписів, без показності.

— Я не знаю, що буде далі, — сказав Данило. — Я не маю плану.
— Це нормально, — відповіла дівчина. — Я теж не маю.

Він подивився на її руки. Ті самі. Трохи втомлені. Живі.

— Я не прошу тебе рятувати мене, — сказав він.
— І не буду, — відповіла Марта. — Я можу бути поруч. Це різні речі.

Данило усміхнувся. Вперше за довгий час — легко.
— Мені цього достатньо.

Тиша між ними була іншою. Не напруженою. Чесною.

— Знаєш, — сказала вона раптом, — я боялася, що якщо ти втратиш усе, я стану твоїм єдиним сенсом.
— Ні, — відповів він. — Ти — не мій сенс. Ти — мій вибір.

Марта підвела погляд. І цього разу сама простягнула руку.
Данило обережно взяв її пальці. Без обіцянок. Без вимог.

— Ми можемо спробувати, — сказала Марта. — Повільно. По-справжньому.
— Саме так я і хочу.

За вікном ішов дощ. Кав’ярня наповнювалась шумом, сміхом, життям.
А між ними знову з’явилося щось дуже просте й дуже важливе: довіра.
Не гучна.
А справжня.