Глава 21. Крок

Глава 21. Крок

Данило не чекав кінця тижня.
Ультиматуми працюють лише тоді, коли людина боїться втрат. А він уже втрачав — повільно, день за днем. І більше не хотів відкладати.

Він зайшов у дім удень. Без попередження. Служниця здивовано підвела очі, але нічого не сказала. У цій тиші вже давно все було вирішено.

Батько сидів у кабінеті. Мати — поруч. Ніби чекали.
— Я прийняв рішення, — сказав він одразу.
Мати напружилась.
— Ти їдеш?
— Ні.

Батько повільно зняв окуляри.
— Тоді ця розмова буде короткою.
— Саме цього я й хочу, — відповів він.

Данило поклав на стіл ключі. Від машини. Від квартири. Від дому, який ніколи не був домом по-справжньому.

— Я не поїду і не розірву з нею, — сказав рівно. — І не буду жити на ваших умовах.

Мати різко вдихнула.
— Ти усвідомлюєш, що робиш?
— Так. Уперше — так.

Батько підвівся.
— Без нашої підтримки ти — ніхто.
— Можливо, — відповів Данило. — Але я буду собою.
— Ти зруйнуєш своє майбутнє.
— Ви зруйнували моє теперішнє, — спокійно сказав він. — Я просто виходжу з руїн.

Настала тиша. Важка. Остаточна.
— Не повертайся, — холодно сказала мати.
— Я і не планував.

Він вийшов, не озираючись. Без драм. Без пафосу. Просто зачинив двері — і вперше за багато років відчув полегшення.

На вулиці було холодно. Гаманець — майже порожній. Телефон — старий. Майбутнє — туманне.
Але крок був зроблений.

Данилл пішов пішки. Довго. Без напрямку. І тільки тоді дістав телефон.

Марта.

Він не знав, чи відповість вона.
Не знав, чи має право дзвонити.
Але тепер — він був чесним.

— Привіт, — сказав хлопець, коли вона взяла слухавку.
— Привіт.

Її голос був спокійний. І це лякало більше за сльози.
— Я більше не маю їхнього світу, — сказав він. — І не хочу повертатись.
— Ти дзвониш, щоб сказати це мені?
— Я дзвоню, щоб сказати: якщо ми ще маємо шанс — то тільки так. Без запасних дверей. Без грошей. Без імені. Тільки я.

Пауза була довгою.

— Де ти? — спитала вона нарешті.
— Йду містом.
— Тоді зупинись, — сказала Марта. — І повертай ліворуч.
— Чому?
— Бо я там. І хочу подивитись на того, хто нічого не має — і все ж прийшов.

Він зупинився.
І вперше за довгий час усміхнувся по-справжньому.
Бо втратити все — не завжди кінець.
Іноді це єдиний спосіб почати жити.