Глава 20. Після правди

Глава 20. Після правди

Вони домовилися не одразу.
Два дні тиші. Два дні, в яких кожен думав, що скаже — і що промовчить.

Данило чекав у парку біля університету. Без машини. Без телефону в руках. Просто стояв і дивився, як падає листя. Нервував так, як ніколи не нервував перед родиною.

Марта прийшла пішки. Повільно. У простому пальті, з рюкзаком на плечах. Вона не шукала його очима — але одразу знала, де він.

Вони зупинились навпроти.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.

Жодних обіймів. Жодного кроку назустріч.
— Дякую, що прийшла, — додав він.
— Я прийшла не для подяки, — спокійно сказала вона. — Я прийшла почути.

Він кивнув.
— Мій батько дав мені тиждень. Або я їду. Або мене викреслюють.
— І ти вирішив за мене, — сказала Марта.
— Я злякався, — відповів він чесно. — Злякався, що зламаю тебе.

Вона подивилась уважно. Без злості.
— Ти мене не зламав. Ти мене не спитав.

Це було справедливе звинувачення. І Данило це знав.
— Я не хочу більше брехати, — сказав він. — Я не знаю, що буде далі. Але я знаю, що не хочу йти без тебе — навіть якщо йду один.

Вона вдихнула. Повільно.
— Я не прошу тебе втратити все заради мене, — сказала Марта. — Але я не буду частиною чужої гри.
— Я теж більше не хочу бути її частиною.

Вони мовчали. Люди проходили повз. Життя не зупинялось.

— Якщо ми продовжимо, — сказала Марта, — то без пауз «для мого ж блага». Без рішень за спиною.
— Я згоден.
— І без гарантій.
— Я це розумію.

Вона подивилась на нього ще раз. Довго. Наче перевіряла не слова — людину.

— Я не готова повернути все, як було, — сказала вона.
— Я не прошу, — відповів він. — Я готовий почати з нуля.

Марта кивнула.
Вона не підійшла ближче. Але й не відступила.
— Подивимось, — сказала вона. — Хто ти без їхнього світу.
— А хто ти — без страху, — додав він.

Марта вперше за цю зустріч усміхнулась. Ледь помітно.
— Це буде складно.
— Значить — чесно.

Вони розійшлися в різні боки.
Без обіймів.
Без обіцянок.
Але з відчуттям, що тепер між ними немає тіней.
І інколи це важливіше за любов.