Глава 18. Тиха руйнація

Ніхто не помітив, коли вона почала зникати.
Марта прокидалась вчасно, приходила на пари, працювала зміни. Усміхалась, відповідала, кивала. Вона не плакала в громадських місцях. Не скаржилась. Не питала «чому».
Її біль був акуратний.

Вона перестала чекати повідомлень.
Перестала дивитись у вікно о сьомій.
Перестала варити каву для себе — тільки для клієнтів.

Університет жив своїм життям. Хтось сміявся, хтось закохувався, хтось обговорював чутки, які давно втратили для неї значення.

Марта проходила повз, ніби крізь воду.

Одного разу викладач запитав:
— Марто, ви в порядку?
— Так, — відповіла вона. І це була неправда, до якої вона вже звикла.

Найважче було ввечері.
Кімната ставала надто тихою. Кожна річ нагадувала. Плед. Кухоль. Крісло, в якому він заснув.
Вона не викидала нічого.
І не торкалась.

Однієї ночі вона прокинулась від власного дихання. Серце билося швидко, але сліз не було. Вона сіла на ліжку й раптом зрозуміла: їй болить не через те, що він пішов.
Їй болить, бо вона повірила.

Вона більше не слухала музику. Вимикала пісні на півслові. Не тому, що боляче — а тому, що всередині було порожньо.

На роботі колега якось сказала:
— Ти стала дуже тихою.
Марта кивнула.
— Це тимчасово, — відповіла вона.
Але не була впевнена.

Одного дня вона не прийшла на зміну. Просто не змогла. Сиділа на підлозі, обійнявши коліна, і дивилась у стіну.
Без істерики.
Без драм.
Тихо.

І саме в цій тиші вперше дозволила собі подумати не про нього, а про себе.
Я не слабка. Я просто втомилась.

Вона встала. Повільно. Вмилася холодною водою. Зібрала волосся. Одягла куртку.
І пішла.
Не до нього.
До себе.

Бо навіть у руйнації є момент, коли щось усередині не ламається — а готується вижити.