Глава 15. Родинна межа

Глава 15. Родинна межа

Данило  знав, що цей вечір настане.
Просто не думав, що так швидко.

Їхній дім завжди був занадто великий для щирих розмов. Скло, мармур, тиша, яка не терпіла слабкості. Він зайшов у вітальню й одразу зрозумів — його чекали.

— Сідай, — сказала мати, не дивлячись на нього.
Батько стояв біля вікна. Руки в кишенях. Спина пряма.

— Я не надовго, — відповів він.
— Ми теж, — холодно сказала мати. — Але достатньо, щоб усе прояснити.

Вона поклала на стіл телефон. На екрані — фото. Він і Марта. Біля університету. Надто близько, щоб щось заперечувати.
— Це що? — спитала вона.
— Це моє життя, — відповів Данило спокійно.

Батько різко обернувся.
— Твоє життя — це відповідальність. Бізнес. Репутація. А не офіціантка з кафе.

Він стиснув щелепи.
— Вона студентка.
— Вона — ніхто для нашого рівня, — перебила мати. — І не буде.

Тиша впала важка.
— Ти з нею спиш? — пролунало раптово.
— Це не ваша справа.
— Поки ти живеш за наші гроші — наша, — жорстко відповів батько.

Він відчув, як всередині щось обривається. Не гнів. Розчарування.
— Ви навіть не знаєте, яка вона, — сказав Данило. — Ви не спитали.
— І не будемо, — холодно сказала мати. — Це тимчасове. Ти забудеш.

Він підвівся.
— Ні.
— Що — ні?
— Я не забуду. І я не зламаюся під ваші умови.

Батько зробив крок уперед.
— Тоді будь готовий втратити все. Квартиру. Машину. Підтримку.
— Якщо «все» — це ви, — тихо сказав він, — то я вже втратив більше.

Мати різко вдихнула.
— Ти обираєш її?
Данило не вагався.
— Я обираю себе.

Він вийшов, грюкнувши дверима. Уперше — без страху. Але з вагою, яка лягла на плечі миттєво.
На вулиці було холодно. Місто шуміло, ніби нічого не сталося. Данило дістав телефон. Подивився на її ім’я.
І не подзвонив.
Бо знав: цей удар — ще не для неї.
Спочатку він мусить вистояти сам.