Глава 14. Їхнє перше кохання

Глава 14. Їхнє перше кохання

Це не сталося одразу.
Між поцілунком і коханням було ще кілька днів тиші, поглядів, коротких повідомлень і довгих пауз. Вони ніби вчилися ходити по новій землі — обережно, без різких рухів.

Він чекав її після пар.
Вона ловила себе на тому, що шукає його серед людей.
Ніяких гучних жестів.
Ніяких слів «назавжди».

Одного вечора Данило прийшов до Марти без попередження. Просто подзвонив у двері.
— Я не хотів порушувати твій простір, — сказав він. — Але мені важливо було побачити тебе сьогодні.

Марта мовчки відійшла вбік, впускаючи його.
Кімната була маленька, з книжками на підлозі, старим пледом і запахом кави. Він оглянувся й усміхнувся.
— Тут ти справжня.
— Я завжди справжня, — тихо сказала вона.
— Тут — особливо.

Вони сіли поруч. Плече до плеча. Спочатку — без дотику. Наче перевіряли, чи не зникне магія, якщо торкнуться.

Він перший обережно взяв її за руку.
Вона не відсмикнула.
— Можна? — спитав він.
— Якщо чесно — я давно чекала, коли ти спитаєш, — відповіла вона.

Цей раз поцілунок був іншим. Глибшим. Теплішим. Не питанням — відповіддю. Вона відчула, як зникає напруга, як серце б’ється рівніше, ніби нарешті знайшло правильний ритм.

Данило притис її до себе — не сильно, але впевнено. Так, ніби казав без слів: я тут, я не зникну.
Вона поклала голову йому на плече.

— Знаєш, — прошепотіла Марта, — я боялася, що кохання — це завжди біль.
— Іноді, — відповів він. — Але справжнє не починається з болю. Воно починається з довіри.

Вони не поспішали. У цьому була їхня сила. Вони просто були разом — слухали дихання одне одного, ловили кожен рух, кожен погляд.

Це було перше кохання, яке не вимагало доказів.
Не зобов’язувало.
Не тиснуло.
Воно просто було.

І в тій тиші Марта зрозуміла: вона більше не одна.
І більше не тікає.