Глава 11. Момент

Глава 11. Момент

Це сталося не драматично.
Без музики. Без криків.
У звичайний дощовий вечір.

Марта вийшла з кав’ярні пізніше, ніж планувала. Зміна затягнулася, ноги гули, в голові було порожньо. Дощ падав дрібно й наполегливо, змочуючи волосся й куртку за лічені секунди.

Вона йшла швидко, майже бігла — до зупинки, до світла, до будь-чого, що означало кінець цього дня.

— Марто.
Вона зупинилась.
Повільно обернулась.

Він стояв під ліхтарем. Без машини. Без охорони. Просто він. Куртка промокла, волосся темніше від дощу, погляд — зосереджений і напружений, ніби він тримав себе з останніх сил.

— Ти ж обіцяв, — тихо сказала вона.
— Я знаю.
Він не підійшов ближче. І це було найгірше.

— Щось сталось? — спитав він.
— Ні, — відповіла Марта автоматично.
— Ти обманюєш.

Вона різко видихнула. Дощ стікав по обличчю, змішуючись із тим, що вона не дозволяла собі навіть на самоті.
— Я втомилась, — сказала вона нарешті. — Від поглядів. Від шепоту. Від того, що я постійно маю бути сильною.
— Ти не мусиш бути сильною зі мною, — тихо сказав він.

Ось тоді вона зламалась.
— А ким я можу бути?! — голос зірвався. — Ти з’явився — і все стало складніше. Ти зник — і стало ще гірше. Я не знаю, як правильно!

Він зробив крок уперед. Один.
— Я не хотів нашкодити.
— Я знаю, — прошепотіла вона. — Саме це і страшно.

Вона дивилась на нього — мокрого, стриманого, справжнього — і раптом зрозуміла: відступати більше нікуди.

— Я думала, що якщо тримати дистанцію, буде легше, — сказала Марта. — А стало пусто.

Він не відповів. Просто простягнув руку — повільно, ніби давав їй час відмовитись.
Вона не відмовилась.

Її пальці торкнулися його долоні, і все напруження останніх тижнів прорвалося цим простим дотиком. Не поцілунком. Не словами. Контактом.

— Це і є момент? — тихо спитав він.
— Так, — відповіла вона. — І я його боюсь.

Він обережно притягнув її до себе. Не міцно. Так, ніби тримав щось дуже крихке. Вона вперлася чолом у його плече й дозволила собі видихнути.

— Я тут, — сказав він. — І якщо треба — знову відійду.
— Не зараз, — прошепотіла Марта.

Дощ продовжував падати.
Світ не змінився.
Але між ними — так.

Бо інколи любов починається не з поцілунку.
А з моменту, коли вже неможливо мовчати.