Глава 10. Стриманість

Глава 10. Стриманість
Данило виконав обіцянку.
Він більше не сідав поруч. Не шукав її погляду в аудиторії. Не з’являвся поруч у коридорах, де можна було «випадково» перетнутися. У кафе він приходив рідше — інколи зовсім не заходив, ніби перевіряв себе на витримку.

Це було складніше, ніж будь-який скандал.
Він бачив її здалеку. Як вона швидко йде сходами, тримаючи сумку ближче до тіла. Як сидить, схилившись над зошитом, ніби хоче стати менш помітною. Як усміхається комусь — ввічливо, порожньо.

І кожного разу йому хотілося підійти. Сказати щось просте. Непомітне. Але він зупинявся.
Вона просила простір, — нагадував собі.
І я не маю права забирати його знову.

У кав’ярні Марта помічала його відсутність сильніше, ніж його присутність. Порожній столик біля вікна дивився на неї докором. Вона ловила себе на тому, що підсвідомо готує американо без цукру, а потім різко зупиняється.

— Він більше не приходить? — спитала колега.
— Не знаю, — коротко відповіла Марта.
І це була майже правда.

В університеті чутки стихли, але погляди залишились. Вона трималась. Як завжди. Та інколи, коли хтось говорив занадто голосно або сміявся занадто вчасно, їй хотілося обернутися й переконатися, що він поруч.
А його не було.

Данило сидів у машині під гуртожитком одного з вечорів, дивився на вікна й не виходив. Він не знав, де саме її кімната. І не хотів знати. Бо тоді довелось би підійти.

— Ти дивний останнім часом, — сказав друг телефоном.
— Можливо.
— Закохався?
Данило усміхнувся без радості.
— Ні. Я просто вчуся мовчати.

Він справді вчився. Не втручатися. Не вирішувати. Не купувати тишу. Дозволити їй жити так, як вона може. Навіть якщо це означало бути поза її життям.

Одного разу в коридорі університету вони все ж перетнулися. Випадково. Без свідків.
Вона зупинилась першою.

— Ти зник, — сказала Марта тихо. Не докірливо. Фактом.
— Ти просила, — відповів він.

Між ними було пів метра і цілий світ.
— Я не просила зникати, — сказала вона.
— Я знаю. Але інакше я б не зміг зупинитися.

Вона подивилась на нього довше, ніж планувала. У його погляді не було гри. Лише стриманість. Напруга. І щось дуже вразливе.

— Це важко, — зізналася Марта.
— Так, — сказав він. — Але я витримаю.

Вона кивнула. І пішла далі.
А Данило залишився стояти, відчуваючи, як стриманість тріщить по швах.
Та він не рушив слідом.
Бо інколи любов — це не крок назустріч.
А вміння зупинитися.