Глава 9. Чутки

Глава 9. Чутки

Чутки в університеті з’являються швидше, ніж розклад на сесію. Вони не питають дозволу і не перевіряють фактів. Вони просто живуть — у коридорах, у чатах, у поглядах.

Марта відчула це зранку.
Вона ще не встигла зайти в аудиторію, як розмови стихли. Не різко — обережно. Так стихають тоді, коли хтось стає темою.

— Це вона?
— Та ні… хоча схожа.
— Кажуть, він через неї з викладачем посварився.
Марта зробила вигляд, що не чує. Вона вміла. Вона йшла рівно, з високо піднятою головою, хоча всередині все стискалось.

На перерві вона зайшла в туалет і зачинилася в кабінці. Дістала телефон. Десятки повідомлень у студентському чаті.
«Бачили, як мажор заступився?»
«Звідки в неї такі зв’язки?»
«Мабуть, не лише за каву дякує»
«Хтось знає, з якого вона гуртожитку?»
Марта вимкнула екран. Пальці тремтіли.
Я нічого не зробила, — повторювала вона подумки. — Нічого.

На парі вона більше не піднімала руку. Сиділа тихо. Не хотіла привертати увагу. Навіть викладач дивився на неї інакше — уважніше, обережніше, ніби вона стала проблемою.

— Ти тепер з охороною ходиш? — прошепотіла знайома, усміхаючись.
— Перестань, — тихо відповіла Марта.
Але жарти боліли сильніше за відверті слова.

У коридорі вона почула знайомий голос.
— Не перебільшуй. Він просто…
— Та годі тобі. Такі просто так не захищають.

Вона зупинилась. Хотіла піти. Не змогла.
— Якщо ще раз хтось дозволить собі говорити так, — прозвучав Данилів голос, спокійний і холодний, — я буду вважати, що це сказано вголос при мені.
Тиша була миттєвою.

Марта обернулась. Він стояв поруч. Не торкався. Не дивився на неї. Але був там.
— Ти знову… — почала вона.
— Я знаю, — перебив він тихо. — І так, знову.
Вони відійшли вбік, подалі від вух.

— Тепер вони думають… — її голос зірвався. Вона зупинилась. Зробила вдих. — Вони думають, що я не сама.
— А ти не сама, — сказав він.
— Ти не розумієш, — різко відповіла Марта. — Для тебе це чутки. Для мене — репутація. Навчання. Життя.

Він мовчав. Довше, ніж зазвичай.
— Що я можу зробити? — спитав він нарешті.
— Нічого, — відповіла вона. — Просто… не будь поруч. Хоч трохи.

Це було складніше, ніж будь-яке «йди».
— Добре, — сказав Данило. — Але знай: якщо стане занадто важко — я поруч. Навіть якщо ти мене не бачиш.

Вона пішла. Повільно. Не озираючись.
Чутки не зникли.
Але цього разу вони мали ім’я.
І ціну.