Глава 8. Не мовчи

Глава 8. Не мовчи

Марта не любила запізнюватися. Але того дня автобус зламався просто посеред дороги, і вона зайшла в аудиторію, коли викладач уже щось пояснював біля дошки.

— Запізнення, — холодно зауважив він, навіть не піднімаючи очей. — Проходьте. Але мінус бал.
Марта кивнула й пішла на своє місце. Вона звикла. Тут за помилки платили ті, у кого не було запасних варіантів.

— Дивно, — пролунало ззаду. — Для когось запізнення — дрібниця, а для когось — проблема.

Кілька студентів усміхнулися. Марта відчула, як у грудях щось стислося. Вона не обернулась. Просто дістала зошит.

— Ви про що? — викладач нарешті підняв погляд.
— Та так, — продовжив голос. — Про справедливість.

Марта впізнала його одразу. Данило.
— Якщо вже знімаємо бали за запізнення, — спокійно сказав він, — то давайте знімати з усіх. А не вибірково.

В аудиторії стало тихо.
— Це не ваша справа, — різко відповів викладач.
— Вибачте, але це якраз моя справа, — не підвищуючи голосу, сказав Данило. — Бо правила або діють для всіх, або не діють взагалі.

Марта повільно підняла очі. Він не дивився на неї. Він дивився прямо на викладача.
— Ви хочете сказати, що я несправедливий?
— Я хочу сказати, що ви зараз публічно принизили студентку, яка завжди підготовлена, — відповів Данило. — І всі це бачили.

По аудиторії прокотилося напружене шурхотіння.
— Даниле, — викладач зробив наголос на імені, — ви не в тій позиції, щоб…
— Я якраз у тій позиції, щоб говорити, коли мовчать інші.

Марта відчула, як у неї тремтять пальці. Її ніхто ніколи не захищав. Не тут. Не так.

— Продовжуєм пару, — холодно кинув викладач після паузи. — І без коментарів.
Він відвернувся до дошки.

Данило сів. Аудиторія повільно повернулась до звичного ритму.
Марта не дивилась на нього до кінця пари. Боялась. Не знала — чого саме.
Коли заняття закінчилося, вона швидко зібрала речі й вийшла. Він наздогнав її в коридорі.

— Марто, — тихо покликав.
Вона зупинилась. Не обернулась.
— Я не просила, — сказала вона рівно.
— Я знаю.
— Тоді навіщо?
— Бо це було неправильно.

Вона повернулась. Їх розділяло пів кроку.
— Ти зробив мені гірше, — сказала вона. — Тепер на мене дивитимуться інакше.
— Ні, — тихо відповів він. — Тепер вони знатимуть, що ти не одна.

Це було найнебезпечніше з усього, що він міг сказати.
— Не треба, — прошепотіла Марта. — Я сама.
— Я бачу, — сказав Данило. — Але це не означає, що ти маєш бути сама.

Вона пішла. Швидко. Не оглядаючись.
Але цього разу в грудях було не лише напруження.
Було тепло.
І страх перед тим, що межа знову змістилась.