Глава 5. Кава без цукру

Глава 5. Кава без цукру
Вечір у кав’ярні починався, як завжди, з шуму й запаху кавових зерен. Марта зав’язала фартух, зачесала волосся і на мить зупинилась біля барної стійки. Тут вона була собою. Не студенткою з гуртожитку. Не дівчиною «не з того світу». Тут вона знала, що робити, і робила це добре.
— Два американо, один з молоком, — пролунало з черги.
— Зараз, — автоматично відповіла вона.
Коли Марта підняла очі — її пальці ледь не випустили чашку.
Він сидів за столиком біля вікна. Розслаблено. Ніби це було заплановано. Темне пальто висіло на спинці стільця, телефон лежав екраном донизу. Він дивився прямо на неї.
Ні. Не може бути.
Вона відвернулася першою й зайнялася замовленням. Серце вдарило швидше, ніж хотілося визнавати.
— Ти його знаєш? — тихо спитала колега.
— Ні, — різко відповіла Марта. — І не хочу.
Вона поставила чашку на тацю й пішла до його столика, не дивлячись на нього до останньої секунди.
— Ваше американо, — сухо сказала вона, ставлячи чашку.
— Без цукру? — запитав він.
— Як замовляли.
Він узяв чашку, але не зробив ковтка.
— Тобто тут ви ввічливіша, ніж у коридорі?
— Тут я на роботі, — відповіла Марта. — А ви клієнт. Не плутайте.
— А якщо я не клієнт? — його голос був спокійним, але погляд — уважним.
— Тоді вам тут нічого робити.
Вона розвернулася, але він продовжив:
— Ви втекли.
— Я пішла, — різко відповіла Марта, зупинившись. — Це різні речі.
— Ви злякались.
— Я втомилась від людей, які думають, що можуть усе.
Вона повернулася до нього. Їхні погляди знову зчепилися — близько, гостро, небезпечно.
— Ви прийшли сюди навмисно? — спитала Марта.
— А якщо так?
— Тоді це дивно.
— Можливо, — він усміхнувся. — Але чесно.
Марта відчула, як усередині піднімається знайоме роздратування. І щось ще. Тонке. Непрохане.
— Послухайте, — сказала вона тихо. — У моєму житті немає місця для ваших ігор.
— А якщо я не граю?
— Ви не вмієте інакше.
Він підвівся. Тепер вони стояли майже впритул. Запах кави, тепла і його парфумів змішався, збиваючи з думок.
— Ви не знаєте, що я вмію, — тихо сказав він.
— І не хочу знати, — відповіла Марта, відступаючи на крок. — Допийте каву. І йдіть.
Він подивився на чашку. Потім на неї.
— Кава гірка.
— Життя теж, — сказала вона. — Але до нього звикають.
Він усміхнувся — вперше без самовпевненості.
— Тоді я ще повернуся.
— Не раджу.
Він залишив гроші на столику й вийшов. Марта дивилась йому вслід довше, ніж дозволяла собі. Потім різко струснула головою й повернулася до роботи.
Та в повітрі ще довго тримався запах кави.
І відчуття, що це зіткнення — не останнє.