Глава 4. Зіткнення

Глава 4. Зіткнення

Марта поспішала коридором, притискаючи зошит до грудей. Дзвінок у телефоні повідомляв про нове повідомлення від адміністратора кав’ярні: «Чи зможеш сьогодні вийти на вечірню зміну?» Вона вже знала відповідь, ще до того, як відкрила чат.
Зможе. Вона завжди може.

Поворот. Крок. І різкий удар.

Зошити вислизнули з рук і розсипались по холодній підлозі. Ручка покотилася вбік. Марта зойкнула не від болю — від злості.

— Ви взагалі дивитесь, куди йдете?! — вирвалося в неї раніше, ніж вона встигла подумати.

— Я можу запитати те саме, — пролунав спокійний чоловічий голос.

Вона підняла очі — і завмерла на секунду. Це був він. Той самий хлопець з аудиторії. Дорогий годинник, ідеально сидяче пальто, погляд, у якому не було ані каяття, ані поспіху.

— Мабуть, у вас це не вперше, — додала Марта, різко присідаючи, щоб зібрати зошити. — Люди ж розступаються.

— Зазвичай так, — відповів він, теж нахиляючись і простягаючи руку до її зошита.

Вона вихопила папери швидше, ніж він встиг доторкнутися.
— Не треба.

Його брови ледь помітно здригнулися.
— Я хотів допомогти.

— Допомога — це коли питають, — холодно сказала вона. — А не коли роблять вигляд.

Він усміхнувся. Не зухвало — здивовано.
— Ви завжди така… гостра?

— А ви завжди такий самовпевнений?

Кілька студентів зупинилися, роблячи вигляд, що шукають щось у телефонах. Повітря між ними загусло.

— Ви не знаєте, хто я, — сказав він спокійно.

— І не хочу знати, — відповіла Марта, піднімаючись. — Мені байдуже, на чому ви їздите і чим вас годують на сніданок.

Це влучило. Він відчув це одразу.

— А вам не байдуже, — тихіше промовив він. — Інакше ви б так не злились.

Вона підійшла ближче. Занадто близько.

— Послухайте уважно, — сказала Марта, дивлячись йому просто в очі. — Я не з вашого світу. І не хочу бути його частиною. Тож не варто мене помічати.
Вона обійшла його і пішла, не озираючись. Кроки звучали чітко, впевнено.

Данило залишився стояти посеред коридору з відчуттям, ніби щось пішло не за планом. Не тому, що вона була грубою. А тому, що вперше хтось поставив межу, яку він не міг купити.

Він повільно усміхнувся.
— Значить, не варто помічати… — тихо повторив він. — Подивимось.

І в цю мить він зрозумів: це зіткнення — лише початок.