Глава 3. Його погляд

Глава 3. Його погляд

Данило не любив університети. Для нього вони завжди були схожі на декорації — старі стіни, люди, які вдають, що знають, куди йдуть, і він сам серед цього всього — зайвий. Сьогоднішній ранок не відрізнявся від сотень інших: водій, чорний автомобіль, телефон, який дзвонив частіше, ніж він хотів.

— Ти знову запізнишся, — сухо сказав батько з екрана.
— Як завжди, — відповів Данило й вимкнув дзвінок.

Він зайшов до корпусу без поспіху. Люди розступалися автоматично — хтось впізнавав, хтось просто відчував упевненість, яка не потребує пояснень. Данило звик до цього. Йому давно перестали бути цікавими погляди — заздрісні, захоплені, улесливі.

Він відкрив двері аудиторії із запізненням і одразу відчув знайому тишу. Так дивляться, коли заходить не людина, а статус.

— Перепрошую, — кинув він більше з ввічливості, ніж із жалю. — Заблукав.
Погляд ковзнув по рядах — обличчя, обличчя, обличчя… і раптом зупинився.

Вона.
Не яскрава. Не показна. Без макіяжу, без брендів, без гри. Вона сиділа біля вікна й писала, ніби світ навколо не мав над нею жодної влади. У її рухах було щось занадто справжнє для цього місця.

Данило зловив себе на тому, що дивиться довше, ніж дозволяє ввічливість.
Вона підняла очі.

Погляд був спокійний. Рівний. Без захоплення. Без страху. Без інтересу до того, ким він є. І це вдарило сильніше, ніж будь-яка зухвалість.

Чому вона так дивиться? — майнула думка.
Зазвичай у цей момент він бачив одне з двох: або оцінку, або бажання. Тут не було нічого. Лише коротка зустріч поглядів — і вона знову повернулася до зошита, ніби він був лише фоном.

Данило відчув дивне роздратування. І ще дивніше — цікавість.
Він сів на останній ряд, але погляд сам раз у раз повертався до третього. До її плеча, трохи нахиленого вперед. До пасма волосся, що вибилося з хвоста. До того, як вона слухала — уважно, по-справжньому.
Вона тут не випадково, — зрозумів він.

Коли викладач похвалив її відповідь, Данило впіймав себе на легкій усмішці. Не іронічній. Не зверхній. Справжній. Такій, якої давно не було.
Він не знав її імені.
Не знав її історії.
Але вперше за довгий час йому захотілося залишитися.
Не через навчання.
Через дівчину біля вікна, якій було байдуже, хто він.

Коли пара закінчилася, вона швидко зібрала речі й вийшла, не озирнувшись. Данило дивився їй услід і відчував, як усередині з’являється дивне відчуття — ніби він щось пропустив.

— Хто це? — тихо спитав він у хлопця поруч.
— Та… студентка. Звичайна, — знизав той плечима.
Данило усміхнувся.
Ні, — подумав він. — Вона не звичайна.
І вперше за довгий час йому стало цікаво, що буде далі.