Глава 2. Аудиторія

Глава 2. Аудиторія

Аудиторія повільно наповнювалась шумом. Стільці скрипіли, хтось сміявся занадто голосно, хтось переглядав стрічку в телефоні, а хтось уже нервово гортав конспект. 

Марта сиділа на своєму місці — третій ряд, біля вікна. Тут було світліше. І тихіше. Звідси вона бачила шматок неба, затиснений між корпусами університету. Сьогодні небо було сіре, але спокійне. Таке, яке не обіцяє нічого, але й не лякає.

Марта дістала зошит, ручку, акуратно вирівняла краї сторінок. Її рухи завжди були точними — звичка, вироблена роками економії не лише грошей, а й сил. Вона слухала. Завжди слухала.

— Ну що, ти готова до контрольної? — нахилилась до неї дівчина з сусіднього ряду.
— Готова, — спокійно відповіла Марта.
— Ти завжди готова, — у голосі прозвучало щось між захопленням і заздрістю.

Викладач зайшов, і аудиторія миттєво стихла. Почалася лекція. Марта писала швидко, але рівно. Слова лягали на папір, наче саме для цього й існували. У навчанні вона знаходила тишу. Тут усе було зрозуміло: або знаєш, або ні. Без масок, без імен, без брендів.

— Марто, — звернувся викладач наприкінці пари, — відповідь була дуже точною. Видно, що ви працюєте.
Вона кивнула. Не посміхнулася. Похвала для неї не була святом — вона була підтвердженням, що шлях правильний.

— От якби всі так… — додав він, кинувши погляд у бік задніх рядів.
Там сиділи ті, кого Марта називала «тимчасовими». Вони приходили й зникали, не залишаючи сліду. Дорогі куртки, годинники, запах парфумів, які не пасували цим стінам. Вони були тут не заради знань. І не заради майбутнього.

— До речі, — сказав викладач, переглядаючи журнал, — сьогодні до нас приєднається ще один студент. Сподіваюсь, він швидко наздожене програму.

По аудиторії пробіг шепіт.
— Це він, — прошепотів хтось.
— Точно він.
— Кажуть, він взагалі не ходить на пари.
Марта не підняла голови. Її ручка ковзала сторінкою. Її це не стосувалося.

Двері відчинилися із запізненням. У аудиторію зайшов хлопець. Не поспішаючи. Впевнено. Занадто впевнено для цього простору.

Марта відчула зміну повітря раніше, ніж підняла очі.
Він був високий. Темне пальто, дорогі черевики, погляд — спокійний і трохи байдужий. Він оглянув аудиторію так, ніби це була ще одна кімната у великому будинку, де він уже бував.

— Перепрошую, — сказав він без тіні вибачення. — Заблукав.
Хтось хихикнув. Хтось затамував подих.

Марта підняла очі лише на мить. Рівно настільки, щоб побачити: він дивиться не на викладача. Він дивиться на неї.
Їхні погляди зустрілися — коротко, різко, без привітності.

Марта першою відвела очі.
Не мій світ, — подумала вона і повернулася до зошита.
Вона ще не знала, що цей погляд — не випадковість.
І що від сьогодні аудиторія більше ніколи не буде просто аудиторією.