Глава 1. Гуртожиток

Ранок у гуртожитку починався не з кави, а з шуму. Хтось грюкав дверима, хтось сварився через чергу в душ, а хтось уже плакав — тихо, в подушку, щоб ніхто не почув. Марта прокинулася ще до будильника. Так завжди бувало, коли думок ставало більше, ніж сну.

Стеля над ліжком була знайома до тріщин. Маленька павутинка в кутку, слід від чийогось невдалого експерименту з гірляндою, пожовкла пляма від старого протікання — усе це було її реальністю вже третій рік. Вона знала цю кімнату краще, ніж будь-яке інше місце у світі.

Марта повільно сіла, накинула светр поверх тонкої футболки й глянула на телефон. 6:12. До пар ще кілька годин, а перед тим — зміна в кав’ярні. Вона зітхнула.
— Нормально, — тихо сказала сама собі. — Ти справишся.

У сусідньому ліжку Оля перевернулася на інший бік і щось пробурмотіла. Марта усміхнулась краєчком губ. Тут усі спали уривками — між тривогами, роботами, мріями й чужими проблемами.

Вона швидко вмилася холодною водою — гарячої, як завжди, не було — зачесала волосся у простий хвіст і вдяглася. Дзеркало в коридорі показало худорляву дівчину з втомленими очима й впертим поглядом. Красивою вона себе не вважала. Просто… справжньою.

На кухні пахло розчинною кавою і чиїмось підгорілим тостом. Марта дістала з шафки свою улюблену чашку — білу, з маленькою тріщинкою. Її подарувала колись бабуся. Зробивши собі каву, вона сказала:
«Навіть тріснута річ може бути найулюбленішою».
Ці слова чомусь завжди тримали її на плаву.

Дорогою до кав’ярні місто ще спало. Світло ліхтарів відбивалося в калюжах, а холод пробирав крізь куртку. Марта йшла швидко, рахуючи кроки — так було легше не думати про гроші, про мамину хворобу, про те, що нові черевики знову доведеться відкласти.

У кав’ярні її зустрів знайомий запах зерен і тепла. Тут вона була не студенткою з гуртожитку, а просто Мартою — тією, хто добре пам’ятає замовлення постійних клієнтів і завжди усміхається, навіть коли всередині пусто.
— Ти рано, — сказала адміністраторка.
— Як завжди, — відповіла Марта.

Коли зміна закінчилася, Марта поспіхом побігла до університету. Аудиторія зустріла її холодом і гулом голосів. Вона сіла на своє місце — третій ряд, біля вікна. Дістала зошит. Навчання було її шансом. Єдиним.

— Чули? — прошепотіла дівчина позаду. — Сьогодні прийде він.
— Хто він? — інша хихикнула.
— Та той… мажор. Син бізнесмена. Кажуть, на чорному «Мерседесі» їздить.

Марта не обернулася. Їй було байдуже до чужих авто і гучних імен. У її світі важили інші речі: стипендія, підробіток, тиша перед сном.

Вона ще не знала, що цей ранок — останній звичайний ранок у її житті.
І що зовсім скоро два світи, які ніколи не мали перетнутися, зіштовхнуться — прямо посеред її впорядкованої бідності.

А поки що Марта просто відкрила зошит і записала дату.
Вона не вірила в долю.
Вона вірила в працю.