Розділ 3. Прокляття роду Дальмарів

Ніч у бібліотеці була неприродно тиха. Ліна вийшла сюди, щоб знайти відповіді — і ховатися було вже нікуди. Вона знала: щось не так із Рейвіном. Щось більше, ніж просто багатий мажор з поганим характером і красивим обличчям.

На старій кафедрі, у розділі «Заборонена спадкова магія», вона нарешті знайшла згадку.

«Договір з Тіньовим Світлом. Династія Дальмарів. За безмежну силу — душа першої любові спадкоємця належить Тіням. Прокляття активується при щирому коханні. Зворотного шляху немає — окрім самопожертви…»

Руки Ліни тремтіли. Вона навіть не помітила, як до неї підійшов голос.

— Ти не повинна це читати.

Рейвін. Знову.

Він стояв у тіні між рядами полиць. Але тепер його голос був іншим. Тихим. Не холодним, а… виснаженим.

— Тепер я знаю, чому ти такий, — Ліна повільно закрила книгу. — Ти боїшся любити.

Він засміявся. Глухо.

— Я не боюсь. Я приречений.

Він вийшов у світло, і вона побачила — очі його справді змінюються. Не від злості чи магії. А від того, що він не хоче, щоб вона бачила його слабкість.

— Як це працює? — запитала Ліна. — Кожна, хто…

— Хто щиро полюбить мене — вмирає. Не одразу. Її душа поглинається Тінню. Вона просто… зникає. Повільно. Ніби гасне. Я це вже бачив.

— Ти кохав?

— Ні. — Він подивився їй просто в очі. — Але мене кохали.

На секунду між ними зависла тиша, напружена, як струна перед ударом. І Ліна знала: вона має зробити вибір.

Втекти — зараз. Залишити все це. Або…

— Може, я не така, як ті, що були до мене, — прошепотіла вона.

Він підійшов ближче. Тепер — зовсім поруч. Її серце билося десь у горлі.

— Не будь дурною, Ліно. Я не герой. Я — прокляття.

— А я — дівчина з мітлою, пам’ятаєш?

Він усміхнувся. І вона вперше побачила справжню усмішку. Без зневаги. Без гри. Без маски.

І саме в ту мить, коли його пальці випадково торкнулись її руки, Ліна відчула: щось почалося. І зупинити це вже буде неможливо…