Глава 9

   Тиша . Всепоглинаюча тиша просто давила. Час наче зупинився на місці. Все навколо завмерло. Це так повинно бути? Я повернула голову і оглянулася. Ніхто не шевелився. Всі були немов зачаровані. Що відбувається? В вухах дзвеніло, а серце завмерло від жаху. В очах почало рябіти, хотілося закричати ,але голусу не було. Шум наростав, з ним тяшкість і задушливий тиск. І шепіт , не розбірливий, який лунав усюди і звідусіль. Здавалося ,що говорить усе : стіни ,підлога, навіть повітря і те шепотіло. Нерозбірливими словами гуділо в голові. Голос то стихав ,то наростав з великою силою.  Хотілося втікти, а ноги не слухалися. Вони ,як і все тіло , були паралізовані ціпким страхом. Все було ,як у страшному фільмі жахів. Де ти відчуваєш і знаєш , що зарас тебе просто прихлопнуть і все на цьому. Важкість наростала, шепіт не змовкав, а навпаки зростав з більшою силою і причиняв біль. Тіло не слухалося, від тиску хотілося скрутитися в тугий вузол. Лодоня на руці, яка торкалася каменя, нагрівалася і нестерпно пекла. Прибрати її ніяк не вдавалося. Кристал почав темніти і світитися темрявою. Від нього не можна було відвести погляд. В глибині каменю щось клубилося, щось страшніше ніж темрява. Простір почав меготіти, з усіх щілин на стінах і підлозі полізли тіні, які продовжували щось шепотіти. Волосся стало дибки, по спині пробігся холодок. Хотілося кричати, бігти куди очі дивляться. Нічого не виходить. Серце пропустило удар, ще один і завмерло. Щось наближалося, щось дуже могутнє і страшне, щось ,що навіть смерть від жаху сховається. Темрява у камені згущалася. Від страху і відчаю не можна було відвести погляд. В голові так гуділо, що жодна думка не могла сформулюватися. На очах навернулося сльози. 

  Все закінчилося так раптово, як і почалося. Тиша ,всепоглинаюча тиша, яка лякала ще більше. Неначе затишшя перед бурею. Завмерло все ,навіть тіні і шепіт...

 - Ааанноооооо.

  Пролунав тихий , шиплящий голос. Анна себе не контролювала, затуманений розум геть зовсім їй не підкорявся. Небуло ні страху, ні того жаху, який відчувала ще хвилину назад. Вона повністю підкорялася голосу, що її кликав.

 - Аааноооооо! Тииии потріііібнаааа меенііііі.

 Мене наче зачарували. Розумом я все розуміла , але це було мов скрізь пелину. Ніби не я . Як у вісні, спостерігаєш крізь завісу і вдіяти нічого не можеш. А голос!  Такий знайомий. Наче я його десь чула. Він підкорював, поглинав, заставляв розчинитися в ньому і підкоритися. Здавалося, ще хвилина і я повністю втрачу себе. Руку різко запекло, на зап'ясті засвітився червоним кольором якийсь синвол. Він допоміг трохи прийти до тями,  розвіяти чари і не зійти з глузду. Але голос не здавався і ще більше брав у полон.

 - Хоодімоооо зімнооюююю моояяя кооролеевоооо!

  - Невже це кінець?  - промайнуло десь далеко у свідомості дівчини.

  Ривок. І я лежу на землі. Ніби мене вирвали зі сну в реальність. Сфокусувати свій погляд ніяк не виходило. Голова гуділа. 

 - Де це я? - сиплим голосом прошепотіла Анна.

  Все поступово приходило до норми. Перед очима вже не плило , не було тиску і шепоту. І голосу, який заворожував і лякав. Його теж не було. 

 - Джеймс ! - почувся сердитий голос графині. 

 - Якого біса? - не вгамовувалась вана.

 - Що це було? - відкашлюючись, спитав ,напівоголений, чоловік, вогняної стихії.

Десь із під столу виліз кректячи і обтріпуючись викладач факультету землі. Тільки викладач стихії води був не зворушений. Його густі брови були насуплені . Через хвилину ,він спитав.

 - Ви нічого не хочете нам пояснити пане ректоре?

Я видихнувши, спробувала роздивитися ,що відбувається навколо. І раптом до мене дійшло що я лежу не на підлозі, а на чомусь ,чи на комусь. А мою талію міцно тримають обома руками. Я спробувала встати , але у мене нічого не вийшло. Тіло було ватним і слабким. Та й ще мою талію при цьому стиснули ще сильніше, а біля вуха почувся тихий голос ректора.

 - З вами ,міс Анно,все добре?

 Мої щоки почервоніли, спроби встати нічого не давали, а тільки погіршували дану ситуацію. Змирившись , відкинула голову на ректора. 

 - Зімною все добре !Ви можете мене відпустити!

  Ректор послабив свою хватку і допоміг мені встати, при цьому не зводячи з мене очей. Щоки пекло від сорому. Я ловила себе на думці, що мені сподобалося ,як цей чоловік мене обіймає. В його обіймах було затишно і тепло. Помахавши головою , відігнала нав'язливі думки. Дивитися у вічі не наважилася. На томість озирнулася навколо. Кімната була напівзруйнована. Ті хто знаходився у ній мали розгублений вираз обличчя. Всі чекали пояснення від ректора. Камінь ,який вимірював рівень сили , був повністю зруйнований і тріснув навпіл. Викладач водної стихії пильно обдивився його і сердито повернув голову в наш бік. Він задумчиво дивився то на мене то на ректора.

  - Я так полагаютви, пане ректоре, ви дуже добре розумієте, що тут тількіщо відбулося! - суровість його погляду не згасала.

 - Про цей інцидент потрібно негайно повідомити короля. - мовив викладач стихії вогню.

 - Я як ректор цієї академії. Про цей випадок , доповім королю особисто.

  - Ця дівчина є загрозою для нас усіх - не вгамовувалась графиня.

 Я дивилася на них і нічого не розуміла, про що вони говорять. Чому я для них загроза і чому потрібно негайно доповісти про все королю. Мені були потрібні відповіді і негайно.

 - Я вибачаюсь. Ви мені не поясните, що все це означає. Ця ваша провірка на силу. Я так розумію, що щось пішло геть не по плану.

 В мені закіпала злість. Всі дивилися на мене і мовчали. Ніхто не хотів прояснити дану ситуацію. Викладач водної стихії сердито.

 - Ви міс , не в тій ситуації, щоб щось від нас требувати.

 Я була просто приголомшена таким ставленням від людини, яка мене навіть і не знає. Руки зіжалися в кулаки, зиби заскреготіли. Ні . Годі з мене цього цирку. Мені потрібні відповіді. І я не дозволю так до мене відноситись. Розправила плечі і підняла підборіддя. Вже більш впевненіший погляд.