Бунт проти долі

Я ніжно нахилився до неї, торкнувся губами її теплого чола й пошепки промовив:

— Сонько, прокидайся... Новий день чекає. Хто рано встає, тому й Бог дає.

— Може, ще годинку полежимо? Ну її, ту роботу, — посміхнулася я пригортаючись до нього.

— Я можу спати хоч до вечора, — сказав я посміхаючись, — але ж ти спізнишся на роботу. Тож гайда снідати!

Вона зітхнула, потягнулася, обвела його поглядом і, злізши з ліжка, побрела до кухні, мимоволі посміхаючись. Він ішов за нею, жартуючи, що треба «збиратися до бою». На кухні стояла чашка з гарячою кавою, і він, як завжди, встиг налити її першою.

— Я ж казав, сніданок — це свята справа, — він підморгнув, ставлячи чашку перед мною.

Я посміхнулася і сіла, обіймаючи теплу чашку.

— Можна було б і поспати ще, — відповівши, потираючи очі.

Ми посиділи мовчки, насолоджуючись затишком ранку, а потім він, піднявши очі, додав:

— Якщо ти не почнеш їсти, я все сам з'їм.

Вона посміхнулася і, мовляв, «ніхто не віднімає», почала снідати разом з ним. 

— Ну що, я готова, — усміхнулася я, стоячи в дверях і дивлячись на нього. — Ти ж не хочеш, щоб я запізнилася, правда?

Він подивився на мене з легким здивуванням.

— Ти завжди встигаєш виглядати, як модель, навіть вранці, — засміявся він. — Тільки не забувай сумку!

Я обернулася до дзеркала, знову перевіряючи себе. Чорний костюм, зібране волосся… усе на місці. Поглянула на годинник. Час летить занадто швидко.

— Що скажеш, підійде? — запитала я, трохи нахиливши голову, сподіваючись на його схвалення.

Він не відповів відразу, а просто подивився на мене, наче оцінюючи. Потім посміхнувся.

— Ідеально, як завжди. Ти завжди така бездоганна, — сказав він, і я відчула, як серце трохи пришвидшилося.

Я посміхнулася і швидко схопила свою сумку.

— Ну все, я побігла, — сказала я, відчиняючи двері.

Він раптом схопив мене за руку й ніжно притягнув до себе.

— А як же поцілунок на удачу? — запитав він, дивлячись мені прямо в очі.

Я посміхнулася і, не вагаючись, торкнулася його своїми губами. Поцілунок був теплим, м'яким і коротким, але в ньому було все — любов, підтримка, і трохи ранкової метушні.

— Тепер точно все, — посміхнулася я, відпускаючи його.

Вийшла з дому, зробила кілька кроків до машини й кинула останній погляд через плече. Він стояв на порозі, усміхаючись.

— Будь розумницею, — гукнув він жартома.

— Завжди, — відповіла я, сідаючи в машину. Завела двигун і, відчуваючи його погляд у дзеркалі, плавно поїхала в сторону роботи.

Я під'їжджаю до перехрестя, поворотник вже ввімкнений. Праворуч — мій маршрут, знайома дорога до роботи. Погляд на дзеркало: усе чисто.

Крутну кермо праворуч, і тут, наче з нізвідки, злива виривається чорний джип. Фари блищать, мотор реве, і секунди розтягуються в нескінченності.

— Ні! — лише встигаю крикнути, і все вибухає.

Удар такий сильний, що мене кидає вбік, ремінь стискає груди, і я чую, як розлітається скло. В салоні лунає дивний гул, ніби світ затихає. Запах бензину й гару заповнює легені. Машина крутиться, зупиняючись лише об стовп.

Я відкриваю очі. Всі звуки приглушені, все розмите, наче крізь воду. Десь здалеку лунають крики, сирени… Але серед цього хаосу я бачу щось інше.

Постать. Висока, темна, стоїть просто перед машиною. Вона не рухається, але я відчуваю, як її погляд пронизує мене наскрізь. Холод накочується хвилею.

— Софіє... — чую низький, але не знайомий голос, від якого по шкірі пробігають мурашки.

І тут все навколо завмерло, немов хтось поставив світ на паузу. Ворона, що летіла над дорогою, застигла в повітрі, її крила завмерли в русі. Люди, машини, кожна найменша деталь — все зупинилося. Також дерева більше не шелестіли листям, і не було чутно жодного звуку чи запаху. Світ ніби спорожнів, залишивши мене наодинці з незбагненним.

Переді мною, єдиний, хто рухався, стояла постать у чорному плащі, що тягнувся до самої землі. Капюшон глибоко закривав обличчя, і тільки спина видавала її присутність. Від цієї фігури віяло невідомістю і холодом, який пробив до кісток.

Я намагалася зрозуміти, що сталося, але думки плуталися. Світ навколо здавався не справжнім, немов я опинилася в іншій реальності, де закони природи більше не діяли.

Дихання віддавалося болем у грудях, але я зібралася з силами й запитала:

— Хто ви? Чого ви хочете?

Постать повільно повернула голову, і я відчула, як повітря навколо мене стало важчим. Її капюшон ще більше затінив обличчя, але з-під нього почувся голос — глибокий, мов грім у нічній тиші, і холодний, як лід:

— Я той, кого ти вже зустрічала, навіть якщо не пам’ятаєш. Я прийшов не за тим, що хочу, а за тим, що належить мені.

Я відчула, як у грудях стиснулося серце.

— Що ви маєте на увазі? — мої слова ледь зірвалися з губ.

Постать рушила до мене повільно, але з кожним її кроком простір між нами здавався дедалі меншим.

— Ти стоїш на межі, Софіє, — голос постаті звучав, ніби з усіх боків одразу, глибокий і владний. — Час сплив.

Я застигла, не розуміючи, що це означає.

— Який час? Що ви маєте на увазі? — запитала, намагаючись змусити себе не панікувати, хоча серце вже билося дико.

Постать зупинилася в кількох кроках. З-під капюшона здавалося, ніби дивлюся в порожнечу й холод.

— Твій час, — відповіла вона, і ці слова пройшлися по мені, мов лезо. — Ти більше не належиш цьому світу. Я прийшов, щоб провести тебе туди, куди всі рано чи пізно йдуть.

Мені стало важко дихати.

— Ні... Це якась помилка, я жива! Я відчуваю! Я...

— Твій шлях завершився тут, — м’яко, але невблаганно сказав голос. — Спробуй згадати, Софіє. Удар. Скло. Мить, коли все завмерло...

Я раптом згадала момент аварії: рев мотору, блиск фар, відчуття, як ремінь різав груди, а потім... порожнеча. Слова постаті вразили мене, як громом.