Глава 8. Те, що не говориться вголос

Ранок був дивно тихим.

Не тому, що щось змінилося.

А тому, що всередині було занадто багато думок.

Ніка прокинулася раніше.

Полежала ще кілька хвилин, дивлячись у стелю.

Назад вона не повернеться.

Ця думка більше не звучала як сумнів.

Вона була рішенням.

Чітким.

Остаточним.

Навіть якщо це означає втратити щось ще.

І саме це «щось» лякало найбільше.

На кухні було тихо.

Марк сидів за столом, колупаючи виделкою в тарілці.

Він не скаржився.

Не нервував.

І це було гірше.

Ніка спостерігала за ним і відчувала, як всередині повільно зростає тривога.

Він закривався.

— Ти встигнеш? — запитала вона, хоча відповідь і так була очевидною.

— Так, — коротко відповів він.

І знову опустив очі.

Вона не стала більше питати.

Бо знала: якщо почне — він або замовкне ще більше, або зірветься.

До школи вони йшли мовчки.

Біля входу Марк швидко попрощався і пішов всередину, навіть не озирнувшись.

І в цей момент вона відчула це особливо чітко.

Вона втрачає контроль.

Не над ситуацією.

Над його станом.

І це було страшніше за будь-які слова Андрія.

Вона ще кілька секунд стояла біля школи.

Наче чекаючи, що щось зміниться саме.

Але нічого не змінилося.

Вона повільно рушила вниз вулицею.

Думки знову поверталися.

Що сказати Марку.

Як пояснити.

Як не налаштувати його проти батька.

І водночас — не дозволити цьому зруйнувати те, що вони тільки почали будувати.

Вона навіть не одразу зрозуміла, куди йде.

Кафе з’явилося перед нею як щось знайоме.

Наче місце, де можна було хоча б на кілька хвилин вимкнути все інше.

Всередині було шумно.

Голоси перепліталися, перекривали один одного.

Хтось сміявся.

Хтось сперечався.

Цей шум не дратував.

Навпаки.

Він забирав її думки.

Ніка сіла за свій столик.

— Як завжди? — запитала офіціантка, навіть не дивлячись у меню.

Ніка на секунду затрималася.

Як завжди.

Вона вже не пам’ятала, коли це стало звичкою.

— Так, — тихо відповіла вона.

Вона обхопила чашку руками, коли її принесли.

Тепло повільно розливалося по пальцях.

І саме в цей момент вона почула голос.

— Сьогодні без тосту?

Вона підняла очі.

Матео стояв поруч.

І чомусь це не здалося несподіванкою.

Наче він мав бути тут.

— Сьогодні вистачить кави, — відповіла вона.

Він кивнув і сів навпроти.

Це вже не виглядало випадковим.

Але й не було нав’язливим.

— Ви виглядаєте втомленою, — сказав він тихіше.

Ніка ледь усміхнулася.

— Є трохи.

Вона не хотіла говорити більше.

Але й мовчати повністю вже не виходило.

— Робота? — запитав він.

Вона похитала головою.

— Не зовсім… — вона на секунду замовкла, ніби вирішуючи, скільки можна сказати. Я тут із сином, — сказала вона тихіше. — І йому, як і мені, зараз непросто звикнути до всього нового… і до мови теж.

Слова прозвучали спокійно.

Але всередині було напруження.

Вона ніби відкрила трохи більше, ніж планувала.

Він кивнув.

— Розумію, — сказав він тихо. — А скільки йому років?

— Вісім.

Він злегка усміхнувся.

— Непростий вік.

Коротка пауза.

— А чому ви тут самі? — запитав він обережно. Де ваш чоловік… батько дитини?

І ось тут усе всередині на секунду стиснулося.

Раніше вона б ухилилася.

Перевела тему.

Зробила вигляд, що не почула.

Але зараз…

— Я виховую сина сама, — сказала вона рівно. Ми в розлученні.
І на секунду їй здалося, що вона сказала це вперше без захисту.

Слова прозвучали просто.

Без пояснень.

Без виправдань.

І саме це здивувало її саму.

Він кивнув.

— Зрозуміло.

І не став питати більше.

Жодного «чому».

Жодного «як».

І це раптом відчулося… правильно.

— У мене теж двоє дітей, — сказав він після паузи.  Майже такого ж віку.

Ніка на мить затримала погляд.

Це змінювало щось.

Вона ще не розуміла — що саме.

— Справді?

Він кивнув.

— Я теж давно в розлученні.
У нас спільна опіка, за іспанськими законами.
Тому частину часу діти зі мною, частину — з їхньою мамою.

Він говорив про це спокійно.

Наче це вже давно стало частиною життя.

— Це… непросто, напевно, — сказала вона.

Він ледь усміхнувся.

— Це чесно. А легко чи ні — залежить від дня.

Вона кивнула.

Це звучало чесно.

Без прикрас.

— Ви тут працюєте? — запитала вона, відводячи розмову трохи вбік.

— Поруч, — відповів він. — Іноді зранку доводиться виїжджати по справах. Але не завжди.

— Тоді зрозуміло, чому ви то є, то немає, — сказала вона.

Він ледь усміхнувся.

— А, ви помітили, що я не завжди тут?

У його голосі з’явилася легка іронія.

— Значить, я все ж таки залишаю враження, — сказав він тихіше.
І це вже не звучало як жарт.

Ніка підняла брови.

— Це складно не помітити.

Вона опустила очі в чашку.

— Можливо.

Вона не підняла погляд одразу.

І це було відповіддю.

Кілька секунд вони мовчали.

І ця тиша вже не була випадковою.

Вона була… живою.

Наче між ними з’явилося щось, що ще не мало назви.

Матео подивився на годинник.

— Мені потрібно йти.

Вона кивнула.

— Так.

Він підвівся.

— Гарного дня, Ніко.

— І вам.

Він зробив кілька кроків, але потім зупинився.

Озирнувся.