Глава 7. Те, що не закінчується

Після тих ранків у кафе Ніка думала, що щось починає ставати простішим.

Не одразу.

Не повністю.

Але ніби з’являлася точка, де можна було видихнути.

Хоча б на кілька хвилин.

Вона не називала це звичкою.

Не дозволяла собі думати, що чекає цих моментів.

Але вони були.

І давали спокій.

І саме тому те, що сталося ввечері, вдарило сильніше.

Телефон задзвонив, коли вона саме закінчувала прибирати на кухні.

Ім’я на екрані вона впізнала одразу.

Андрій.

Ніка на секунду заплющила очі.

Вона знала, що зараз буде.

— Марк може поговорити? — спокійно сказав він, щойно вона відповіла.

Навіть не «як ти».

Не «як він».

Одразу.

Ніка стиснула телефон у руці.

— Кілька хвилин, — сказала вона коротко.

Вона покликала Марка.

— Тато дзвонить.

Він завмер.

І на мить вона побачила в його очах те, що боялася побачити.

Надію.

Він узяв телефон обережно.

Наче щось важливе.

Ніка не пішла далеко.

Залишилася поруч.

Вона не слухала.

Але чула.

Тон голосу.

Інтонації.

Паузи.

— Так…
— Так, я пам’ятаю…
— Правда?

І щось у цьому «правда?» змусило її напружитися.

Розмова тривала недовго.

Марк повернув їй телефон мовчки.

— Ну як? — тихо запитала вона.

Він знизав плечима.

— Він приїде влітку.

Ніка відчула, як всередині все стислося.

— Ще щось казав?

Марк мовчав.

— Марку.

Він підняв очі.

— Він сказав… що любить мене.

Пауза.

— І тебе.

Ніка нічого не відповіла.

— І що коли він приїде… — Марк на секунду запнувся, — ми знову будемо разом. 

Наче нічого не було.

Ось воно.

Те саме.

Не прямо.

Але достатньо.

Вона повільно видихнула.

— І що ти думаєш? — тихо запитала вона.

Марк опустив очі.

— Я не знаю.

І це було найчесніше, що він міг сказати.

— Я хочу, щоб він був… — він замовк, — нормальним.

Ніка стиснула губи.

— Але я пам’ятаю… — він тихо додав, — ти плакала.

Вона відчула, як щось всередині різко обірвалося.

Ці слова вдарили глибше, ніж будь-які інші.

Вона нічого не відповіла.

Просто сіла поруч і обійняла його.

— Я не хочу, щоб ти знову плакала, — прошепотів він.

І ось тут стало по-справжньому боляче.

Бо дитина пам’ятає.

Навіть те, що дорослі намагаються сховати.

Тієї ночі Марк довго не міг заспокоїтися.

Він крутився.

Питав одне й те саме.

— Він правда приїде?
— Ми правда будемо разом?

І кожне питання звучало і як надія.

І як страх.

Ніка відповідала спокійно.

Але всередині знову було те саме відчуття.

Наче все, що тільки почало вирівнюватися…знову хитнулося.

Ранок був важким.

Марк не хотів вставати.

Дратувався.

Забував речі.

Ніка дивилася на нього і розуміла:

це не просто настрій.

Це вплив.

Слова, які вже почали працювати.

Після школи вона ще кілька хвилин стояла біля входу.

Дивилася, як Марк заходить всередину.

І думала лише про одне.

Вона знала.

Вона ніколи не повернеться до Андрія.

Ніколи.

Неважливо, що він скаже.
Неважливо, як він спробує це подати.
Неважливо, що він пообіцяє.

Цього більше не буде.

Але як сказати це Марку?

Так, щоб не зламати його ще більше.

Так, щоб не зробити батька ворогом у його очах.

Бо яким би він не був…він залишається його батьком.

І, можливо, Марк має сам вирости до того моменту, коли зможе зрозуміти це.

І вирішити — як і чи взагалі хоче спілкуватися з ним.

Ніка повільно видихнула.

Це буде складно.

Але цього разу вона не відступить.

Вона пішла вниз вулицею.

Не думаючи куди.

І лише через кілька хвилин зрозуміла, що знову йде туди.

До того самого кафе.

Це сталося майже автоматично.

Наче там було щось…Щось, що не вимагало пояснень.

Чого їй зараз не вистачало.

Інше повітря.
Інший ритм.
Інша реальність.

Наче на кілька хвилин можна було опинитися в житті, де немає всіх цих проблем.

Вона зайшла всередину.

І майже одразу подивилася в бік того столика.

Його не було.

І цього разу вона навіть не здивувалася.

Просто пройшла до свого місця біля вікна.

Сіла.

Офіціантка підійшла майже одразу.

Ледь усміхнулася.

— Вам як завжди?

Ніка на секунду завмерла.

Як завжди.

Вона вже навіть не помітила, як це стало «завжди».

— Так, — тихо відповіла вона.

Офіціантка кивнула і відійшла.

Ніка подивилася у вікно.

Світ рухався.

Люди поспішали.

Хтось сміявся.

Життя тривало.

А в неї всередині було тихо.

Наче перед чимось важливим.

Вона ще не знала, як усе вирішиться.

Але вперше за довгий час була впевнена в одному: назад вона не повернеться.

Навіть якщо це означає втратити щось ще.