Глава 6. Ранки, які починають повторюватися

Наступного ранку Ніка прокинулася, як зазвичай.

Без різких думок.

Без планів.

Вона збирала Марка до школи, як і завжди.

Сніданок.
Речі.
Нагадування, які він одразу забував.

Усе було звично.

І навіть коли вона вийшла зі школи, в неї не було чіткого плану, куди йти далі.

Вона просто пішла.

І лише через кілька хвилин зрозуміла, що йде тією ж дорогою.

До того самого кафе.

Ніка зупинилася.

Наче хотіла змінити напрямок.

Це нічого не означає.

Просто зручно.

Просто по дорозі.

Вона зайшла всередину.

І майже одразу озирнулася.

Його не було.

Той самий шум.
Ті самі голоси.
Ті самі люди.

Але не він.

Ніка на секунду завмерла.

Потім пройшла до столика біля вікна.

Сіла.

Офіціантка підійшла.

— Кава з молоком, — сказала Ніка.

І більше нічого.

Сьогодні вона не хотіла думати.

Вона дивилася у вікно.

Слухала шум навколо.

І намагалася зрозуміти, що саме її сюди привело.

Вона ж не збиралася приходити знову.

Учора це було випадково.

Тоді чому зараз вона тут?

Ніка злегка стиснула пальці навколо чашки.

Вона не чекала його.

Просто…відзначила, що його немає.

І це чомусь відчулося сильніше, ніж вона хотіла б визнати.

Вона швидко відвела погляд від дверей.

Це нічого не означає.

Просто звичка.

Якої ще навіть не існує.

Вона допила каву і вийшла.

Наступного ранку все повторилося.

І ще раз.

І лише на третій день, заходячи всередину, вона вже не переконувала себе, що це випадково. І, здається, навіть не намагалася.

Вона просто йшла туди.

І цього разу він був там.

За тим самим столиком.

З чашкою кави в руках.

Наче нікуди не зникав.

На мить Ніка завмерла.

І раптом відчула те, чого зовсім не чекала.

Полегшення.

Несподіване.

Наче вона чекала цього більше, ніж хотіла собі зізнатися.

Тихе, майже непомітне.

І десь поруч — ледь відчутна радість, яку вона не хотіла помічати.

Наче щось усередині стало на свої місця.

Бо ці кілька днів вона вже встигла подумати, що, можливо, тоді…

його просто не було.

Що це був випадковий ранок, який вона сама для себе трохи прикрасила.

Але він був.

Реальний.

І сидів за тим самим столиком.

Ніка повільно пройшла до свого місця біля вікна.

Сіла.

Цього разу вона не поспішала відводити погляд.

Він підняв очі.

Помітив її.

І ледь усміхнувся.

Наче впізнав.

Ніка відповіла так само стримано.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

Без слів.

Наче домовлялися мовчки, що це не випадковість.

Він першим підвівся.

Підійшов до її столика.

— Схоже, це місце стає популярним, — сказав він легко.

Вона ледь усміхнулася.

— Можливо.

— Я думав, що це просто мій ранковий маршрут, — додав він.

— А виявилося, що не тільки ваш, — відповіла вона спокійно.

Він кивнув.

— До речі… — він зробив коротку паузу, — мене звати Матео.

Наче це було щось більше, ніж просто знайомство.

Ніка підняла на нього погляд.

— Ніка.

— Приємно познайомитися, Ніко.

— Взаємно.

І знову коротка тиша.

Але тепер вона вже не була незручною.

Вона була… живою.

— Ви кілька днів не приходили, — сказала Ніка раніше, ніж встигла подумати.

І одразу відчула, як це звучить.

Занадто особисто.

Вона хотіла щось додати, виправити…

Але він лише спокійно відповів:

— Довелося поїхати. Робота.

Без деталей.

Без пояснень.

І це прозвучало настільки природнйо, що вона не стала розпитувати.

— Зрозуміло, — тихо сказала вона.

Він затримався ще на кілька секунд.

— Гарного вам ранку, Ніко.

— І вам.

Він повернувся до свого столика.

А вона залишилася сидіти з тим самим відчуттям.

Тепер уже трохи іншим.

Вона зробила ковток кави.

І вперше чесно зізналася собі:

вона чекала, що побачить його.

Навіть якщо не хотіла цього визнавати.

І це було небезпечніше, ніж їй здавалося.

Бо вперше за довгий час вона знову починала чекати.