Глава 5. Ранок, який нічого не обіцяв

Тієї ночі Ніка довго не могла заснути.

Вона лежала, дивилася в стелю і знову прокручувала розмову з Андрієм.

Його голос.
Його тон.
Те саме відчуття, ніби він і досі має право втручатися в її життя.

Здавалося, вона вже пішла.

Поставила крапку.

Залишила все позаду.

Але правда була складнішою.

Минуле не відпускає одразу.

Поруч тихо дихав Марк.

І саме це тримало її.

Змушувало не панікувати.

Не ламатися.

Вона пообіцяла собі лише одне:

вона більше не дозволить нікому вирішувати за неї.

Навіть якщо поки що не знає, як саме.

Ранок в Альтарії починався повільно.

Марк збирався до школи трохи спокійніше, ніж учора.

Він все ще відволікався.

Забував, що робив.

Але не злився.

Не плакав.

І це вже було маленькою перемогою.

Ніка провела його до школи і не поспішала повертатися додому.

Вона просто пішла вниз вулицею.

Туди, де починалося ранкове життя.

Місто прокидалося неквапливо.

Хтось відкривав вікна.
Хтось виставляв стільці біля кафе.
Десь уже голосно розмовляли люди.

І вперше за кілька днів вона відчула, що може просто… йти.

Без поспіху.

Без тривоги.

Вона зайшла в невелике кафе.

Всередині було людно.

Хтось стояв біля бару з кавою.
Хтось говорив за столиками.
Голоси наповнювали простір, створюючи той самий ранковий шум, до якого вона ще не звикла.

Вона сіла біля вікна.

Взяла меню.

І знову вперлася в слова, які ніби були знайомими — але не складалися в сенс.

Офіціантка підійшла і щось швидко запитала.

Ніка усміхнулася.

— Кава… — почала вона.

І зупинилася.

Слова не знаходилися.

І в цей момент поруч пролунав чоловічий голос:

— Кава з молоком і тост з томатами.

Ніка здригнулася, ніби її повернули в реальність.

Поруч стояв чоловік.

Темне волосся, трохи світліше, ніж у Саміра.
Коротка, добре доглянута борода.
Спокійний погляд.

І щось у ньому було… надто впевнене для випадкової розмови.

Він виглядав так, ніби для нього це звична ситуація.

Він швидко сказав щось офіціантці.

Та кивнула і пішла.

Ніка на секунду розгубилася.

— Дякую… — сказала вона тихо.

— Нема за що, — відповів він просто.

Кілька секунд вони мовчали.

— Ви тільки нещодавно тут? — запитав він.

— Так.

— Видно, — він ледь усміхнувся.

Вона теж усміхнулася.

— Це настільки очевидно?

— Трохи.

Вона зітхнула.

— Я майже нічого не розумію.

— Це нормально, — спокійно сказав він. — Спочатку завжди так.

І в його голосі не було ні жалю, ні зверхності.

Ніка кивнула.

Вона вже хотіла щось сказати, але зупинилася.

Занадто рано.

Занадто просто.

Він ніби відчув це.

— Я тут працюю поруч, — сказав він після паузи. — Тому часто заходжу сюди вранці.

Вона кивнула.

— Тут хороший сніданок, — додав він.

— Вже бачу, — ледь усміхнулася вона.

Це був звичайний діалог.

Нічого особливого.

І саме це її трохи заспокоїло.

Він не поспішав.

Не нав’язувався.

І не намагався познайомитися ближче.

— Якщо що… — він на секунду зупинився, ніби підбираючи слова, — з мовою з часом стане легше.

Вона кивнула.

— Сподіваюся.

Він ледь усміхнувся і повернувся до свого столика.

Ніка залишилася одна.

З кавою.

І дивним відчуттям усередині.

Вона не знала, як його звати.

Не знала нічого про нього.

І це було навіть… правильно.

Без очікувань.

Без зайвих думок.

Вона зробила ковток кави.

Тепло розлилося всередині.

І раптом зрозуміла:

ці кілька хвилин вона не думала ні про Андрія.

Ні про Саміра.

І це здивувало її більше за все.

Вона швидко відвела погляд.

Це нічого не означає.

Просто ранок.

Просто кава.

Просто випадкова розмова.

Вона не шукала кохання.

Але життя, здається, знову почало щось змінювати без її дозволу.

І цього разу вона навіть не була впевнена,
що зможе це зупинити.