Глава 4. Коли стає по-справжньому складно

Після всього, що вона пережила з Андрієм і Саміром, Ніка була впевнена: найважче вже позаду.

Андрій.
Самір.
Рішення, які давалися надто дорого.

Вона зробила вибір. Вона поїхала. Вона відрізала.

Але життя не починається з чистого аркуша.

Воно просто наздоганяє тебе там, де ти опиняєшся.

І дуже швидко нагадує:

ти не можеш втекти від усього одразу.

Альтарія перестала здаватися м’якою дуже швидко.

Спочатку — дрібниці.

Потім — усе одразу.

Перший дзвінок зі школи Ніка зрозуміла лише частково.

Вчителька говорила повільніше, ніж інші, намагаючись пояснити якомога простіше.

— Марк… увага… трохи складно… але він хороший хлопчик…

Ніка слухала уважно.

І цього разу не просто кивала.

Вона намагалася зрозуміти кожне слово.

На зустрічі все стало ясніше.

Вчителька усміхалася.

Говорила спокійно.
Без осуду.
Без тиску.

— Марк дуже розумний, — сказала вона. — Але йому складно довго тримати увагу.

Ніка кивнула.

— У нього СДУГ, — тихо сказала вона.

Вчителька знову усміхнулася.

— Ми так і подумали.

Це «ми так і подумали» прозвучало не як проблема.

А як розуміння.

— Ми хочемо вам допомогти, — продовжила вона. — Але для цього нам потрібна ваша згода.

Ніка уважно слухала.

Вчителька пояснила:

у школі є спеціалісти, які можуть працювати з Марком.

Але спочатку бажано звернутися до лікаря.

Психіатра або нейропсихолога.

Щоб краще зрозуміти, як саме йому допомогти.

Це звучало правильно.

Логічно.

Навіть… добре.

Але всередині все одно щось стислося.

Бо це означало:

він тут не такий, як усі. 

І що їй знову доведеться його захищати.

І тепер це знову потрібно пояснювати.

Знову доводити, що з ним усе добре.

Комусь.

Ще раз.

— Ми не говоримо, що це проблема, — м’яко додала вчителька. — Ми просто хочемо, щоб йому було легше.

Ніка кивнула.

— Сі… — тихо сказала вона.

Цього разу це «сі» було не від нерозуміння.

А від згоди.

Після школи Марк йшов поруч мовчки.

Пинав камінці.

— Мам, я поганий? — раптом запитав він.

Ніка різко зупинилася.

— Ні.

— Але я інший.

Це слово вдарило сильніше, ніж «поганий».

Вона присіла перед ним.

— Ти не інший. Ти просто… по-своєму бачиш світ.

— А це нормально?

Ніка на секунду замовкла.

І потім чесно сказала:

— Так. Просто не всі це одразу розуміють.

Він подивився на неї уважно.

— А ти розумієш?

Вона усміхнулася.

— Завжди.

Він кивнув.

Але вона бачила — йому потрібно більше, ніж просто слова.

Вдома було тихіше.

Спокійніше.

Але думки не відпускали.

Нова країна.
Нова школа.
І знову — потрібно доводити, пояснювати, боротися.

Увечері, коли Марк уже спав, телефон завібрував.

Ім’я на екрані вона впізнала одразу.

Андрій.

Вона дивилася на екран кілька секунд.

Серце стиснулося.

Він завжди з’являвся саме тоді, коли вона починала відчувати хоч трохи спокою.

Ніка знала, що може не відповідати.

Мала на це право.

Але разом із цим знала й інше.

Марк — неповнолітній.

Документи.
Дозволи.
Рішення, які він усе ще міг ускладнити.

І були його слова.

Ті, що він кидав ніби випадково, але вони залишалися.

— Я можу забрати його.
— Я можу не підписати нічого.
— Подивимось, як ти без мене впораєшся.

Вона знала: це не завжди правда.

Але достатньо того, що це могло стати проблемою.

Телефон знову завібрував.

І вона відповіла.

— Так.

— Нарешті, — його голос був спокійним. — Ти довго не береш.

— Я була зайнята.

— Як ви там?

— Нормально.

Пауза.

— Я думаю приїхати влітку.

І ось тут у неї всередині все напружилося.

Не різко.

Тихо.

Але дуже чітко.

Вона не могла сказати «ні» так, як хотіла.

Просто не могла.

— Подивимося, — обережно відповіла вона.

— У сенсі «подивимося»? Я хочу побачити сина.

— Побачиш.

— Тоді я зупинюся у вас.

І це «у вас» прозвучало як щось само собою зрозуміле.

Наче він досі має на це право.

Ніка на секунду заплющила очі.

Вона боялася.

Не його.

Наслідків.

— Я… не знаю, чи це хороша ідея, — тихо сказала вона.

Пауза.

— Що значить «не знаєш»?

Тон змінився.

Ледь помітно.

Але вона його впізнала одразу.

— Просто… це незручно, — обережно сказала вона.

Вона говорила не так, як хотіла.

Вона підбирала слова.

Обходила кути.

— Ніка, не починай.

І ось це було знайоме.

Дуже.

Раніше після цього вона одразу відступала.

Зараз — ні.

Але й сказати прямо вона ще не могла.

— Я просто кажу, що потрібно буде це обговорити, — тихо відповіла вона.

Тиша.

— Ти змінилася, — сказав він.

Вона нічого не відповіла.

— Раніше ти була простішою.

Вона ледь усміхнулася.

Раніше вона боялася більше.

— Я подумаю, — сказав він.

— Добре.

Вона не сперечалася.

Не тиснула.

Вона просто чекала, коли він покладе слухавку.

Коли розмова закінчилася, вона ще кілька секунд тримала телефон у руках.

Руки трохи тремтіли.

Не від страху.

Від того, що вона знову відчула:

вона ще не повністю вільна.

Вона вийшла на балкон.

Тепле повітря обійняло плечі.

Місто жило своїм життям.