Глава 2. Життя, яке не питає

— Ви не правильно заповнили.

Ніка не одразу зрозуміла.

— Що?

Жінка за столом щось швидко пояснювала.

Занадто швидко.

Слова зливалися в одне.

— Тут… тут неправильно, — повторила вона, вже трохи повільніше.

Ніка кивнула.

Як завжди.

Хоча не зрозуміла майже нічого.

Вона взяла папери назад.

І вийшла.

Тільки на вулиці видихнула.

Перші тижні в Альтарії не складалися в одну цілісну картину.

Вони були як уривки.

Черги.

Незрозумілі слова.

Чужі обличчя.

І втома, яка не зникала навіть після сну.

Вона жила ніби на автоматі.

Прокидалася.

Збирала Марка.

Йшла кудись, де потрібно було щось пояснювати, підписувати, доводити.

Усміхалася, коли не розуміла.

Кивала, коли їй щось говорили занадто швидко.

І кожного разу всередині було одне й те саме відчуття:

я тут зайва.

Мова тиснула найбільше.

Вона не просто не могла говорити.

Вона не могла бути собою.

Не могла пожартувати.

Не могла пояснити, що відчуває.

Не могла захистити себе словами, якщо це було потрібно.

Вона ставала тихішою.

Менш помітною.

Наче поступово зникала.

Іноді їй здавалося, що вона знову та маленька дівчинка, яка сидить на кухні у бабусі й мовчки слухає розмови дорослих.

Тільки тепер це була її реальність.

Найскладнішим виявився не сам переїзд.

А те, що минуле не залишилося позаду.

Воно поїхало разом із нею.

У повідомленнях.

У спогадах.

У голосі, який іноді звучав у голові надто чітко.

Телефон завібрував.

Ніка завмерла.

Подивилася на екран.

Андрій.

Вона не відкривала одразу.

Вже знала цей стан.

Спочатку напруга.

Потім — втома.

Все одно відкриє.

Андрій:
Ти подала документи?

Коротко.

По справі.

Але вона відчула це одразу.

Той самий тон.

Наче він все ще має право питати.

Наче вона щось винна.

Ніка стиснула телефон.

Нічого не відповіла.

Заблокувала екран.

Але відчуття вже залишилося.

Тонке.

Неприємне.

Наче він знову десь поруч.

Вечорами було трохи легше.

Коли Марк засинав, квартира ставала тихою.

І тоді в неї з’являвся час… відчувати.

Вона сиділа на дивані з телефоном у руках і іноді просто гортала старі фотографії.

Україна.

Знайомі вулиці.

Життя, яке тепер здавалося одночасно близьким і чужим.

Іноді вона натрапляла на фото, де був Самір.

І в ці моменти всередині ставало інакше.

Тихо.

Він був як теплий вечір, який закінчився надто рано.

З ним вона не боялася.

З ним вона відчувала себе жінкою.

Але ця історія залишилася десь між відстанню і реальністю.

Вона не писала йому.

Але іноді згадувала.

Одного вечора Марк довго не міг заснути.

Крутився.

Вставав.

Щось питав.

Ніка сіла поруч із ним.

— Мам, а ми тут надовго?

Вона завмерла.

— Не знаю… — чесно відповіла вона. — Але зараз ми тут.

— А ми повернемося?

Вона подивилася на нього.

— Можливо. А можливо, ні.

Він трохи подумав.

— Мені тут складно.

Вона кивнула.

— Мені теж.

Він здивовано підняв очі.

— Тобі теж?

Вона усміхнулася.

— Так. Просто я вмію це краще приховувати.

Він обійняв її.

І в цей момент вона відчула:

вона не одна.

Тієї ночі вона довго не могла заснути.

Дивилася в стелю.

І думала про те, як дивно влаштоване життя.

Колись вона мріяла про кохання.

А тепер — про спокій.

Щоб синові було добре.

Щоб не було болю.

Кохання більше не входило до цього списку.

І саме в цей момент телефон знову завібрував.

Вона навіть не хотіла дивитися.

Але подивилася.

І серце збилося...