Глава 1. Місто, що пахло апельсинами

— Марку, ми запізнюємось.

— Я не піду.

Ніка завмерла.

Не через слова.

Через тон.

Вона вже знала, що буде далі.

— Ми домовлялись, — сказала вона спокійно.

— Я не піду! — різкіше повторив він.

Кросівки лежали біля дверей.

Рюкзак був зібраний.

Все було готово.

Крім нього.

Вона повільно видихнула.

Йому було вісім.

І в нього був СДУГ.

Це означало, що ранок — це не просто «зібратися до школи».

Це означало: кожен день починається з нуля.

Вона зробила крок до нього.

Обережно.

— Що сталося?

Він відвернувся.

— Я не хочу туди йти.

— Чому?

Він мовчав кілька секунд.

— Бо я нічого не розумію.

І ось тут щось всередині стислося.

Не нове.

Але кожного разу — боляче.

Вона присіла перед ним.

— Ми вчимося, пам’ятаєш?

— Я не хочу вчитися, — тихо сказав він.

І в цих словах було більше, ніж просто впертість.

Вона затримала погляд.

І раптом подумала: вона теж не хотіла.

Нова країна.

Нова мова.

Нове життя.

Занадто багато «нового» для двох.

Але назад дороги не було.

— Добре, — сказала вона тихіше. — Давай спробуємо ще раз.

Марк першим вийшов із кімнати.

Ніка залишилася на мить сама.

Тиша.

Та рідкісна тиша, у якій можна почути себе.

Вона подивилася на своє відображення в дзеркалі.

І тільки тоді відчула, наскільки втомилася.

Вона зробила ковток вже трохи охололої кави.

Коли вона вперше приїхала до Альтарії, їй здалося, що це місто існує окремо від справжнього життя.

Занадто тепле.

Занадто світле.

Занадто спокійне для того, що відбувалося всередині неї.

Вона майже нічого не знала про цю країну. Лише старі серіали, які колись у дитинстві дивилася разом із бабусею. Там жінки завжди були красивими, чоловіки — пристрасними, а життя здавалося легшим, ніж насправді.

У реальності все виявилося інакшим.

Чужа мова.

Люди, які говорили швидко й багато.

Документи, у яких неможливо було розібратися з першого разу.

І відчуття, ніби ти знову дитина, яка не може пояснити навіть найпростіших речей.

Вона підійшла до вікна у своїй кімнаті.

Тримаючи в руках чашку надто міцної кави, дивилася на вулицю.

Унизу вже відчиняли маленький бар. Чоловік розставляв стільці. Жінка поливала квіти на балконі. Десь за рогом сміялися діти.

Тут життя починалося інакше.

Не з тривоги.

Не з холодного ранку.

Не з відчуття, що ти комусь заважаєш просто тим, що існуєш.

— Мам! Я не можу знайти кросівки! — долинуло з передпокою.

Ніка заплющила очі на секунду.

Так, звісно.

Вона вже знала цей момент.

Ще кілька секунд — і він почне нервувати, відволікатися на все навколо, забуде, що шукав, а потім або розплачеться, або розсердиться.

Вона поставила чашку на підвіконня й вийшла з кімнати.

Кросівки, звісно, стояли біля дверей.

— Дивись, — вона м’яко повернула його до них. — Ось вони.

— Я їх не бачив… — пробурмотів Марк, уже дивлячись кудись убік.

Вона присіла перед ним і поправила футболку.

— Нічого. Ми просто вчимося помічати.

Вона сказала це спокійно.

Майже впевнено.

Не завжди так було.

Раніше вона зривалася.

Втомлювалася.

Плакала ночами.

Відчувала провину.

Тепер вона просто вчилася бути поруч.

Щодня заново.

Переїзд до іншої країни був її рішенням.

Але вона не до кінця розуміла, наскільки складним він стане саме для сина.

Нова школа.

Нова мова.

Нові правила.

Для будь-якої дитини це стрес.

Для Марка — цілий новий світ, у якому все було надто гучним, швидким і незрозумілим.

Вона це розуміла.

І тому намагалася ще сильніше.

Коли Марк побіг до дверей, Ніка знову залишилася на мить сама.

Вона повільно вдихнула.

І тільки тепер дозволила собі подумати про інше.

Вона більше не вірила в кохання.

Не після Андрія.

Не після того, як довелося збирати себе по частинах.

І навіть не після Саміра — історії, яка так і залишилася між «могло бути» і «ніколи не стане реальністю».

З ним було легко.

Тепло.

Майже красиво.

Але й це не стало справжнім.

І, можливо, саме тоді всередині неї щось остаточно зачинилося.

Ніка більше не чекала.

Не мріяла.

Не будувала планів про любов.

У неї був син.

Батьки.

Нова країна.

І цього мало бути достатньо.

Вона повернулася до вікна й знову взяла чашку кави.

Сонце вже піднялося вище.

Місто жило своїм життям, наче не помічало її внутрішніх бур.

І, можливо, у цьому й була його сила.

Воно не обіцяло щастя.

Воно просто давало шанс.

Ніка ще не знала, що одного дня зустріне чоловіка, який не буде схожий ні на Андрія, ні на Саміра.

Не знала, що він з’явиться у звичайний день.

Без попередження.

І що найстрашніше — він змусить її знову відчути.

А це означає лише одне — знову ризикнути.