Глава 1. Місто, що пахло апельсинами

Ніка більше не вірила в кохання.

Не після Андрія.
Не після того, як довелося збирати себе по частинах.

І навіть не після Саміра — історії, яка так і залишилася між «могло бути» і «ніколи не стане реальністю».

Коли вона вперше приїхала до Альтарії, їй здалося, що це місто існує окремо від справжнього життя.

Занадто тепле.
Занадто світле.
Занадто спокійне для того, що відбувалося всередині неї.

Вона майже нічого не знала про цю країну. Лише старі серіали, які колись у дитинстві дивилася разом із бабусею. Там жінки завжди були красивими, чоловіки — пристрасними, а життя здавалося легшим, ніж насправді.

У реальності все виявилося інакшим.

Чужа мова.
Люди, які говорили швидко й багато.
Документи, у яких неможливо було розібратися з першого разу.
І відчуття, ніби ти знову дитина, яка не може пояснити навіть найпростіших речей.

Ніка стояла біля вікна орендованої квартири, тримаючи в руках чашку надто міцної кави, й дивилася на вулицю.

Унизу вже відчиняли маленький бар. Чоловік розставляв стільці. Жінка поливала квіти на балконі. Десь за рогом сміялися діти.

Тут життя починалося інакше.

Не з тривоги.
Не з холодного ранку.
Не з відчуття, що ти комусь заважаєш просто тим, що існуєш.

— Мам! Я не можу знайти кросівки! — долинуло з кімнати.

Ніка заплющила очі на секунду.

— Марку, вони біля дверей. Я вчора їх туди поставила.

— Там немає!

Вона вже знала цей тон.

Ще кілька секунд — і він почне нервувати, відволікатися на все навколо, забуде, що шукав, а потім або розплачеться, або розсердиться.

Йому було вісім.

І в нього був СДУГ.

Це означало, що ранок — це не просто «зібратися до школи».

Це не ранок. Це щоденна маленька битва, у якій немає пауз.

Ніка поставила чашку й пішла до кімнати.

Кросівки, звісно, стояли біля дверей.

— Дивись, — вона м’яко повернула його до них. — Ось вони.

— Я їх не бачив… — пробурмотів Марк, уже дивлячись кудись убік.

Вона присіла перед ним і поправила футболку.

— Нічого. Ми просто вчимося помічати.

Вона сказала це спокійно. Майже впевнено.

Не завжди так було.

Раніше вона зривалася. Втомлювалася. Плакала ночами. Відчувала провину.

Тепер вона просто вчилася бути поруч.

Щодня заново.

Переїзд до іншої країни був її рішенням. Але вона не до кінця розуміла, наскільки складним він стане саме для сина.

Нова школа.
Нова мова.
Нові правила.

Для будь-якої дитини це стрес.
Для Марка — цілий новий світ, у якому все було надто гучним, швидким і незрозумілим.

Вона це розуміла.

І тому намагалася ще сильніше.

Коли Марк вибіг на кухню, Ніка на мить залишилася в кімнаті сама.

Тиша.

Та рідкісна тиша, у якій можна почути себе.

Вона подивилася на своє відображення в дзеркалі.

І вперше за довгий час чесно зізналася собі:

вона більше не вірила в кохання.

Не після Андрія.
Не після того, як їй довелося збирати себе по частинах.
Не після того, як навіть те почуття, яке здавалося справжнім, довелося відпустити.

Самір був іншим.

З ним було легко. Тепло. Майже красиво.

Але й ця історія залишилася десь між «могло бути» і «ніколи не стане реальністю».

І, можливо, саме тоді всередині неї щось остаточно зачинилося.

Ніка більше не чекала.

Не мріяла.

Не будувала планів про любов.

У неї був син.
Батьки.
Нова країна.

І цього мало бути достатньо.

Вона знову взяла чашку кави й підійшла до вікна.

Сонце вже піднялося вище.

Місто жило своїм життям, наче не помічало її внутрішніх бур.

І, можливо, у цьому й була його сила.

Воно не обіцяло щастя.

Воно просто давало шанс.

Ніка ще не знала, що одного дня зустріне чоловіка, який не буде схожий ні на Андрія, ні на Саміра.

Не знала, що він з’явиться у звичайний день.

Без попередження.

І що найстрашніше —
він змусить її знову відчути.

А це означає лише одне —
знову ризикнути.