Розділ 6

Луна зайшла до вітальні — і одразу зупинилась. У кімнаті стояла така тиша, що здавалося, ніби вона влізла в чужу, давно покинуту квартиру. Подушки розкидані, на столі порожні пляшки, на килимі — брудні сліди взуття. Веселощі вчора були, так... Вона стиснула губи. Це все через її ідею «розслабитися хоч раз». Дякую, Лунo. Вийшло чудово.

Погляд впав на маленький дерев’яний столик під вікном. Там завжди стояв годинник — старий, срібний, із ледь помітним гравіюванням. Подарунок ще від дідуся. Він завжди був там. Завжди.

— Ні, ні, стоп, — пробурмотіла вона, — я ж його не чіпала…

Вона стала навколішки, заглядала під столик, за книжки, навіть в ковдру завернулась, ніби годинник міг втекти спати. Але нічого.

Порожньо.

У грудях щось скукожилося. Це був не просто годинник. Це була пам’ять. Дитинство. Дідові історії, які вона слухала в піжамі. Його запах. Його сміх.

І Кирило… Кирило ж знав про нього. Йому завжди було цікаво, він крутив той годинник в руках, придивлявся до малесеньких подряпин, як до таємниць.

І що тепер?

Тепер вона зрозуміла.

Усе стало на свої місця — як ланцюжок дрібних, але яскравих вогників, які, виявляється, давно вже вели до прірви. Просто вона заплющувала очі. Бо довіряла.

Кілька разів зникали гроші — вона сміялась, казала собі, що це через неуважність. Потім зникла улюблена книга — «мабуть, загубила», сказав тоді Кирило з таким переконанням, що вона... повірила. Він завжди вмів переконувати — поглядом, словами, усмішкою. Тепер вона бачила, що це була не харизма — це був хижак.

А вона вірила. І дозволяла.

Дзвінок у двері пролунав так різко, що вона сіпнулася.

На порозі стояв Максим. Його постать здавалася чужою на тлі цього дому, який більше не був для неї «вдома».

— Луно, ти чого так довго? — здивувався він, але одразу щось помітив. Вона мовчала, як привид.

Його погляд ковзнув до столика.

— Годинник... Його немає? — спитав він.

Вона мовчки кивнула. І все — сльози самі потекли. Без ридань, без звуку. Просто потекли, як мовчазне визнання: «Так. Ти був правий. Я була сліпа».

— Я ж казав тобі, — тихо сказав Максим, відвертаючи очі. — Я бачив, як він на нього дивився. Але ти не хотіла мене слухати. Бо "він не такий".

Її долоні тряслися. Вона сіла просто на підлогу, спираючись спиною об стіну. І вперше за весь цей час не намагалась зібрати себе докупи. Вперше дозволила собі розвалитися.

Це був не просто годинник. Це був ключ до її пам’яті. Її минулого. Її діда.

А тепер — усе це пішло. Із кимось, кому вона вірила більше, ніж собі.

Вона навіть не знала, що болить сильніше — втрата речі, чи те, що вона дозволила цій втраті статись.

Її дім більше не був домом. Її уява — більше не була наївною. І довіра... довіра щойно померла. Без похорону. Без квітів.

Вона стояла посеред кімнати, як на сцені після вистави. І вперше за день не знала, що відчуває — злість, біль чи просто порожнечу. Було зрозуміло лише одне: годинника нема. І з ним зникло щось важливе.

Максим лишився з нею ще трохи. Мовчав, але його присутність допомагала — наче тримала її на плаву. Він допоміг зібрати речі, витерти сліди. Але пустота не зникла.

Коли він пішов, Луна зрозуміла: вона більше не може мовчати. Вона не може зробити вигляд, що нічого не сталося.

Увечері, коли батьки повернулись додому, вона набралася сміливості й покликала їх на кухню. Світло здавалося занадто яскравим, її очі були червоні від сліз.

— Мамо, тату... Я маю вам щось сказати, — тихо почала вона.

Батьки одразу зрозуміли, що щось серйозне. Батько відклав газету. Мама поставила чашку й уважно подивилася на доньку.

— Кирило... Він забрав дідусів годинник, — прошепотіла Луна. Ці слова обпікали зсередини.

Запала тиша. Батько встав і подивився на місце, де завжди стояв годинник. Його обличчя наповнилося гнівом.

— Ти впевнена? Може, ти його просто переставила? — спитав він, хоч і сам уже знав відповідь.

— Ні, тату. Це не перший раз. Він раніше забирав гроші, зникали мої речі. А я думала, що сама винна. Я йому довіряла…

Мама підійшла, обійняла її за плечі й пригорнула. У її очах був сум — не за годинником, а за болем доньки.

— Це не твоя провина, доню, — прошепотіла вона. — Ти не могла знати. Ми всі йому вірили.

— Це і наша провина, — сказав батько. Тепер його голос був не гнівним, а твердим. — Ми дозволили йому почуватися надто вільно. Але все. Досить.

Він підняв слухавку телефону.

Луна зрозуміла: тепер вона не сама. Її родина була зламана, але вони були разом. І вони більше не будуть мовчати.

Очі Луни наповнилися сльозами — не з розпачу, а з полегшення. Вперше за довгий час вона відчула: вона не сама. Її біль — більше не в тіні, і голос більше не тоне в порожнечі. Батько, який досі здавався відстороненим, наче за склом, тепер стояв поруч, живий, реальний — її захист.

Він тримав слухавку впевнено, як тоді, коли ще боровся за їхню справу в суді — з тією ж прямою спиною, з тією ж твердою лінією щелепи. Луна дивилася на нього, і в ній щось вирівнювалося, поверталося на місце.

— Що ти… що ти збираєшся робити? — запитала вона пошепки, бо сили вже були на межі.

Батько повільно обернувся. У його погляді більше не було сумнівів. Там горіла чітка відповідь.

— Те, що давно мав зробити, — просто відповів він.

У цій простій фразі було все: гнів, провина, бажання захистити — і обіцянка. Він більше не дозволить, щоб хтось крав у їхньої родини — ні речі, ні спокій, ні віру одне в одного.

— Я викликаю його. По телефону, — сказав батько, стискаючи мобільний у руці так, ніби в ньому була вся вага справедливості. — І скажу йому, що наша сім’я — це більше не його ігровий майданчик. Що він не зможе уникнути відповідальності. Якщо він не визнає, що вчинив, — я звернуся до юриста. Подам до суду. І тоді він втратить усе, що має. Навіть тінь довіри.

Луна мовчки слухала, але в її грудях щось змінювалося. Страх, що досі повзав у ній тихо, як тінь по стелі, почав вивітрюватися. На його місце приходила нова сила. Не гнів, не помста — а впевненість. У тому, що вона більше не одна. Що їй не потрібно більше бути сильною для всіх. Бо тепер — вони сильні разом.