Розділ 5

— Де ти була, Луно? І чому не відповідала на дзвінки? — суворо запитав батько, а мати лише мовчки складала руки на грудях, дивлячись на неї з докором. Вона відчувала, як у горлі стоїть клубок, а в голові досі звучали уривки тієї суперечки. Ден, Нік, Віктор... Усе переплелося в один клубок, який вона не могла розплутати, щоб розповісти батькам.

— Я... я просто не помітила, як час пролетів, — нарешті видушила вона із себе, опустивши очі. — Вибачте. Вона знала, що цього недостатньо. Але як вона могла сказати, що стояла у коридорі, затамувавши подих, поки друзі сварилися, і що через це ледь не пропустила останній автобус?

Як пояснити, що атмосфера в кімнаті стала такою важкою, що вона просто не могла піти раніше? 

Вона не могла розповісти, як після їхнього від'їзду всі почувалися незручно, і як їй довелося заспокоювати Ніка, який просто сидів мовчки, неначе всередині нього щось зламалося. 

Вона розуміла, що батьки ніколи б не зрозуміли, і що, мабуть, у цьому і є її найбільша провина.

Батько лише важко зітхнув, а мати, не кажучи ні слова, кивнула на сходи. — Іди до себе, Луно. Ми поговоримо про це вранці. Ти знаєш, що ми не любимо безвідповідальності.

Луна мовчки піднялася до своєї кімнати, відчуваючи, як у неї тремтять руки. Зачинивши двері, вона впала на ліжко, притулившись до холодної подушки. Вона не могла викинути з голови обличчя Віктора, перекошене від гніву. "Ти не маєш права!" 

— кричав він, а Ден щось тихо бурмотів у відповідь, намагаючись його заспокоїти. Нік просто стояв, як статуя, і його погляд був настільки порожнім, що Луні стало страшно. Вона не знала, що сталося, але відчувала, що це щось серйозне. І в її руках опинилося знання, яке, можливо, могло б щось змінити, але вона не знала, як ним скористатися.

Світанок увірвався в кімнату тонким променем сонця, що пробився крізь шпарину у шторах. Луна спала погано. Кожен раз, коли вона засинала, їй ввижалися обличчя друзів: розлючене обличчя Віктора, байдуже обличчя Ніка і збентежене обличчя Дена. 

З кухні долинали тихі голоси батьків. Це був знак: розмова, обіцяна минулої ночі, неминуча. Вона з обережністю спустилася вниз.

— Ми подумали, — почав батько, тримаючи в руках чашку з кавою, — що якщо ти не можеш відповідати за свої вчинки, то ми зробимо це за тебе. Жодних вечірок. Жодних прогулянок після восьмої вечора.

Луна відчувала, як її серце опускається. Це було гірше, ніж вона очікувала. Вона лише кивнула, не намагаючись сперечатися. Після сніданку, який пройшов у повній тиші, вона схопила телефон і спробувала написати Денові. Вона хотіла знати, що сталося, і, можливо, навіть вибачитися за те, що пішла. Але відповіді не було. Її повідомлення залишилося непрочитаним. Її чекав ще один день невизначеності.

Луна, розчарована тим, що Ден не відповідає, відчула, як у ній закипає злість. Вона знову взяла телефон і почала писати повідомлення Даші.

«Це все твоя вина, — писала вона, — не треба було йти. Ти знала, що так закінчиться!»

Вона натиснула «надіслати», а потім, не дочекавшись відповіді, згадала про Макса. Він теж був на вечірці, але мовчав, як і всі інші. Вона написала йому: «Максе, що сталося? Відповідай, будь ласка!» Але відповіді не було. Її повідомлення залишилося.

Здавалося, ніби вони всі зникли, залишивши її наодинці з її проблемою. Луна відчувала себе обманутою і зрадженою. Їй було соромно за те, що вона відчувала злість, але іншого виходу не було. Їй здавалося, що вона блукає у темному лісі, а дерева, які колись були її друзями, раптом перетворилися на хижих звірів, які готові її зжерти. Вона відчувала себе самотньою, як ніколи раніше.

Через день, коли Луна вже майже втратила надію, її телефон сповістив про нове повідомлення. Це була Даша.

«Луно, це не твоя вина. Я не мала йти, але... я просто не могла. Там було занадто напружено. Я теж намагалася зв'язатися з Деном і Максом, але вони не відповідають. Я думаю, що нам потрібно зустрітися і поговорити. Але без них. Ми просто повинні з'ясувати, що сталося. Ти як? Ти в порядку? Я хвилююся за тебе».

Луна відчула, як її серце трохи відтануло. Вона не була сама. Хтось ще був там, у цьому хаосі, і хтось ще намагався розібратися. Її злість на Дашу почала спадати, замінюючись відчуттям вдячності. Вона швидко написала у відповідь:

«Так, я в порядку. Давайте зустрінемось. Я хочу все з'ясувати». Вона знову відчула надію, що, можливо, все не так погано, як здавалося. Можливо, вони ще зможуть повернути все на свої місця.

Луна швидко набрала повідомлення, пояснюючи ситуацію:

«Дякую, що написала! Я в порядку, просто батьки покарали. До 8 вечора ніяких гулянок. Але я все одно хочу зустрітися. Просто в інший час. Можливо, завтра в обідню перерву в школі?»

Луна здивовано подивилася на повідомлення.

«Я не очікував тебе бачити на вечірці». Ці слова збили її з пантелику. Чому? Чому він не очікував її там побачити? Вона відчула, як у її серці зародилася нова хвиля сумнівів. Можливо, вони всі щось знали, чого не знала вона?

«Я знаю, що ти наказана». Це повідомлення було ще більш дивним. Як він міг про це знати? 

Вона ж нікому не казала, окрім Даші. Це означало, що Даша, її найкраща подруга, вже встигла розповісти Максиму про її покарання.

Луна відчула, як її щоки спалахнули від гніву. Вона хотіла написати Максиму, запитати його, що він має на увазі, але не могла. Її руки тремтіли.Вона зрозуміла, що в цьому хаосі, який розпочався після вечірки, вона опинилася сама, і, здається, навіть її найкраща подруга може її зрадити. Вона відчувала себе самотньою, як ніколи раніше, і розуміла, що їй потрібно знайти вихід з цієї ситуації, інакше вона потоне в морі невизначеності і самотності.

Луна сиділа на ліжку, стискаючи телефон у руці. Слова Максима не давали їй спокою. Як він міг знати, що вона покарана? 

Вона спустилася до вітальні, де батьки дивилися телевізор.

— Тату, мамо... — почала вона, її голос тремтів. — Я знаю, що я винна... але мені здається, що щось не так.